Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Залишившись сама, Валерія позасувала всі засуви, скинула чоботи і зручно розтягнулася на ложі. Вона знала, що по той бік коридору Конан зробив те ж саме, але жіноча пихатість малювала перед нею іншу картину — розсерджений кімерієць, бурмочучи прокльони, ходить із кутка в куток. Єхидна усмішка торкнулася її вуст, і вона почала засинати.

Навколо панувала ніч. Зелені кристали в залах Ксухотля палали, як очі стародавніх котів. Вітер завивав між похмурими вежами, немов душив грішника. По темних кутках ворушилися таємні безшумні постаті.

Раптом Валерія прокинулася. В імлистому зеленому мороці над нею маячила неясна постать. Валерія з подивом зрозуміла, що сон продовжується наяву. А снилося їй, що вона лежить на ложі, і над нею тремтить і пульсує величезна чорна квітка, така величезна, що закриває увесь світильник. Її незвичайний запах проникав у всі клітини тіла і викликав томливе й блаженне заціпеніння. Вона купалася в запашних хвилях бездумного щастя, коли щось торкнулося лиця. Нерви її були вже настільки задурманені наркотиком, що цей дотик видався їй грубим ударом, що повернув її до дійсності. І тоді вона побачила не гігантську квітку, а темношкіру жінку.

Перш ніж та встигла втекти, Валерія спіймала її за руку. Прибулиця билася, як дика кішка, проте, відчуваючи силу суперниці, раптом здалася. Це була похмура Ясала, служниця Таскели.

— Ти що, сто чортів, збиралася зі мною зробити? Що у тебе в руці?

Жінка не відповіла, але спробувала відкинути якийсь предмет. Валерія вивернула їй руку, і на підлогу впала химерна чорна квітка на стеблі кольору яшми, велика, як людська голова, проте менша в порівнянні з тією, яку Валерія бачила уві сні.

— Чорний лотос! — процідила вона крізь зуби. — Квітка, яка викликає глибокий сон. Ти хотіла, щоб я знепритомніла, і це вдалося б, аби зачепила моєї щоки пелюсткою. Чому ти це зробила? Що все це означає?

Жінка продовжувала похмуро мовчати.

— Говори, або я тобі виверну з суглоба руку!

Ясала звивалася від болю, але заперечно крутила головою.

— Тварюка! — Валерія шпурнула її на підлогу.

Страх і спомин про розлючений погляд Таскели збудили в ній тваринний інстинкт самозахисту. Люди в цьому місті були справжніми виродками. Проте Валерія відчувала за всім цим таємницю значно жахливішу; ніж звичайне збочення. Хвиля жаху й огиди охопила її при думці про це дивне місто. Мешканці його не були нормальними людьми, та й чи належали вони до людського роду? У будь-кого з них у погляді було безумство — в усіх, окрім Таскели. В її жорстоких і загадкових очах таїлося дещо страшніше.

Вона підвела голову й прислухалася. Зали Ксухотля наповнювала тиша справді мертвого міста. Очі жінки, що лежала на підлозі, зловісно виблискували. Панічний жах вигнав із суворої душі Валерії останні рештки жалості.

— Нащо ти хотіла отруїти мене? — прошипіла вона, схопивши служницю за волосся. — Це Таскела тебе послала?

Відповіді не було. Валерія вилаялася і дала їй два ляпаса. Ясала навіть не писнула.

— Чому ти не кричиш? — запитала розгнівана Валерія. — Боїшся, що почують? Хто почує? Таскела? Ольмек? Конан?

Ясала мовчала. Вона зіщулилась і дивилася на свою мучительку вбивчим поглядом василіска 52 52 Василіск — казкове чудовисько з головою півня, тулубом жаби, хвостом змії із короною на голові, яке вбивало самим своїм поглядом. . Валерія обернулась і зірвала жмут шнурів із найближчої завіси.

— Тварюка! — процідила вона крізь зуби. — Ось я зараз стягну з тебе все ганчір’я, прив’яжу до ліжка і шмагатиму доти, поки не зізнаєшся, хто тебе послав і навіщо!

Ясала навіть не намагалася чинити опір. Потім у кімнаті було чути тільки свист туго скручених шовкових шнурів, що врізалися в голе тіло. Ясала не могла рухатися, тіло її звивалося і здригалося в такт ударам. Вона тільки прикусила губу, і з неї потекла цівка крові. І знову — ані звуку.

Все нові й нові червоні смуги з’являлися на смаглявій шкірі Ясали. Валерія шмагала зі всієї сили, а рука її була загартована в битвах. І Ясала не витримала.

Вона тихо застогнала, і Валерія зупинила підняту руку, відкинувши з лоба пасмо золотого волосся.

— Ну що, тепер скажеш? — запитала вона. — Чи я маю згаяти на тебе цілу ніч?

— Зглянься! — прошепотіла жінка. — Я все скажу!

Валерія розрізала на ній мотузки і допомогла звестися, але служниця безсило опустилася на ложе. Все тіло її тремтіло.

— Дай вина! — заблагала вона і показала на золотий келих. — Дай мені напитися. Я зовсім знесиліла від болю. Зараз я тобі все розповім.