Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Таскела стиснула кулаки й почала щось говорити, але Ольмек перервав її:

— Наближається ніч. Якщо ви опинитесь на рівнині вночі, то певне потрапите в лапи драконів.

— Ми вже йшли рівниною вночі і навіть спали там, проте нікого не зустріли, — зауважив Конан.

Таскела похмуро посміхнулася:

— Ви не посмієте покинути Ксухотль!

Конан подивився на неї з інстинктивною неприязню: надто йому не подобалася увага княгині до Валерії.

— Думаю, що посміють, — сказав Ольмек. — Але, Конане й Валеріє, вас же послали самі боги, аби перемогли Текультлі! Війна — ваше ремесло, так чому вам не битися на нашому боці? Багатств у нас накопичено понад міру — коштовне каміння в Ксухотлі таке ж звичне, як бруківка в інших містах. Деякі привезені ще за давнини, а вогненні кристали здобуті в східних горах. Допоможете нам здолати ксоталанкійців — і беріть, скільки понесете!

— А ви допоможете нам знищити драконів? — запитала Валерія. — Тридцять воїнів із луками й отруєними стрілами зуміють винищити всіх гадів у лісі.

— Так! — не замислюючись, погодився Ольмек. — Ми, щоправда, за роки рукопашних боїв розучилися стріляти з лука, але можемо відродити це мистецтво.

— Що ти на це скажеш? — звернулася Валерія до Конана.

— Ми мандруємо без копійки за душею, — посміхнувся кімерієць. — А як на мене — що ксоталанкійців різати, що когось іншого…

— Так ви згодні? — закричав Ольмек, а Техотль від радості заплескав у долоні.

— Гаразд. А тепер чи не будете ви люб’язні показати нам кімнати, придатні для відпочинку, щоб уранці зі свіжими силами взятися до… е-е-е… роботи?

Ольмек згідно кивнув і подав знак рукою. Техотль і одна з жінок повели найманців коридором, який починався ліворуч від яшмового постамента. Валерія озирнулася і побачила, що Ольмек зі свого трону проводжає її довгим і дивним поглядом. Таскела шепотіла щось своїй похмурій служниці, Ясалі, яка наблизила вухо до самісіньких губ княгині.

Коридор був неширокий, але довгий. Зрештою жінка зупинилася, відчинила двері й жестом запросила Валерію до її кімнати.

— Стривайте! — забурчав Конан. — А де спатиму я?

Техотль вказав на кімнату з іншого боку коридору, на одні двері далі. Конан якийсь час вагався, збираючись, мабуть, щось сказати — та Валерія випередила його: злорадно посміхнувшись, вона зачинила двері в нього перед носом. Він пробурмотів щось несхвальне про найдорожчу половину людського роду і пішов за Техотлем.

В оздобленій кімнаті він озирнувся й поглянув угору. Деякі з світильників у стелі були такі великі, що, коли вибити з них скло, туди могла б пролізти людина. Щоправда, тільки худенька.

— Чому ж ксоталанкійці не пройдуть дахом і не розіб’ють ці скельця?

— Розбити їх неможливо, — відповів Техотль. — Крім того, не так легко вибратися на дах. Там суцільні куполи, вежі й круті скати.

І, не чекаючи подальших запитань, пояснив Конану будову “фортеці” Текультлі. Як і у всьому місті, тут було чотири поверхи. Кожний мав свою назву, немов вулиці в звичайному місті: поверхи Орла, Мавпи, Тигра і Змії.

— Хто така Таскела? — запитав Конан. — Дружина Ольмека?

Техотль затремтів і перелякано озирнувся.

— Ні. Це… словом, це Таскела. Вона була дружиною Ксоталанка — тією самою, яку викрав Текультлі. Через неї й почалася ця війна.

— Що ти верзеш? Вона ж молода і вродлива. І ти хочеш сказати, що піввіку тому вона вже була заміжня?

— Саме так! Присягаюся! Вона була дорослою дівчиною, коли плем’я тлацитлан пішло від озера Зуад. Король Стигії зажадав її до свого гарему, тому Ксоталанк із братом і зчинили заколот! Вона чаклунка і знає секрет вічної молодості.

— Що за секрет? — запитав Конан. Техотль знову затремтів.

— Про це мене не питай. Я не смію говорити. Це надзвичайно страшно, навіть для цього міста!

І, тримаючи палець на губах, вислизнув із кімнати.

Валерія відстебнула пояс із мечем і кинула його на ліжко. Вона помітила двері, закриті на засув, і запитала провідницю, куди вони ведуть.

— Ці, — сказала жінка, вказуючи ліворуч і праворуч, — ведуть до сусідніх кімнат. А он та, — вона показала на двері, оббиті міддю, — до зали, з якої сходи йдуть у катакомби. Але ти не бійся, тут тобі нічого не загрожує.

— Хто говорить про страх? — обурилася Валерія. — Просто я хочу знати, в якому порту кидаю якір. Ні, я зовсім не бажаю, щоб ти спала у мене в ногах. Я не звикла до служниць — в усякому разі, жіночої статі. Ти вільна.