Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Коли він ступив на землю, Натала полегшено зітхнула. Вони стояли біля міської стіни під оксамитовим куполом зоряного неба, лицем до безмежної пустелі. Дівчина й гадки не мала про небезпеку, що підстерігала їх далі, але серце її співало від радості, бо вони залишили нарешті це непривітне, убивче місто.

— Якщо знайдуть мотузок, можуть влаштувати за нами погоню, — буркнув Конан, закидаючи на плече глека, — хоча мені здається, що вони тепер і кроку ступити з міста побояться. Гаразд, південь он там. Ходімо.

Конан із ніжністю, зовсім не характерною для нього, взяв Наталу за руку, і вони попрямували в пустелю, не озираючись на холодно поблискуючу за їхніми спинами стіну Ксутала.

— Скажи, Конане, — наважилася, нарешті, запитати Натала, — ти там, у чорному коридорі, ніде не бачив Таліс?

— Було темно, я взагалі нічого не бачив, але обмацував шлях перед собою і знаю, що там нікого не було.

— Хоча вона мало не замучила мене на смерть, — шепнула дівчина, — та мені шкода її.

— Оце так приймають гостей у цьому проклятому місті! — гнівно вигукнув варвар, та одразу ж заспокоївся. — Нічого, нас вони надовго запам’ятають. Їхні кишки й мізки розмазані мало не по всьому місту, а цьому їхньому Тогу, гадаю, дісталося навіть гірше, аніж мені. Зрештою, ми навіть вдало виплуталися зі всієї цієї історії. Є вода, знаємо, де шукати оазис. Мене, правда, неабияк пошматували, та й у тебе на спині суцільні рубці від батога…

— Це ти винен! — спалахнула бритунка. — Коли б ти не витріщався на цю стигійську кішку…

— О Кроме! — пробурчав варвар. — Треба, щоб на голову впало небо, лише тоді примусиш жінку забути про ревнощі. Чи ж я винен, що в мене закохалася стигійка?..

…Повернувшись у гіборійські землі, Конан знову подався в найманці, проте армія, в якій він служив, була розгромлена в південній Стигії. Кімерієць перетнув савану, вийшов на узбережжя і приєднався до піратів із островів Бараха. Ще раз ім’я Амра-Лев прогриміло всіма портовими містами. Проте корабель його пішов на дно, і варвар вступив у Вольницю під начало якогось Заралла. Загін цей стояв у прикордонному містечку Сукмет, і життя там було, слід сказати, нестерпно нудне…

Вершниця зупинила змученого коня. Той розставив ноги й низько опустив голову, немов збруя з червоного сап’яну із золотими прикрасами була для нього непомірним тягарем. Вершниця прив’язала коня до гілки невисокого дерева, зіскочила з сідла й озирнулася.

Місце здавалося досить-таки похмурим. Дерева-велетні зазирали в озерце, в якому вона недавно напоїла коня. Їхні верхів’я зливалися в суцільну зелену гущавину. Вершниця знизала плечима й сердито вилаялася.

Це була молода жінка, гінка, статна, з високими персами. Короткі штани, підперезані шовковим поясом, чоботи з тонко вичиненої шкіри, шовкова блуза з широким коміром і пишними рукавами складали її костюм. На одному боці висів прямий двосічний меч, на другому — довгий кинджал. Її золотисте волосся, укорочене до плечей, перехоплювала атласна стрічка.

На тлі похмурого пралісу вона видавалася чимось зовсім стороннім. Набагато легше було б уявити її біля корабельної щогли, спостерігаючою за польотом чайок серед перистих хмар. Недаремно очі її були кольору морської хвилі — про подвиги Валерії з Червоного Братства виконували пісні й балади майже в кожній матроській компанії.

Вона спробувала роздивитися небо крізь крони дерев, та зрозуміла, що це даремно.

Залишивши коня припнутим, Валерія рушила в східному напрямі, час від часу озираючись на озеро, щоб не заблукати. Тиша лісу пригнічувала її. Птахи не співали у верхів’ях, звірі не шаруділи в кущах. Вона довго йшла в цій всеосяжній безмовності.

Спрагу втамувала біля озера, але відчувала страшенний голод і вирішила пошукати ті самі плоди, які правили їй за їжу відтоді, як закінчилися запаси у в’юках.

Валерія побачила перед собою брили чорного каміння, що підіймалися вгору, — щось на зразок зруйнованої скелі. Її вершина губилася серед гілок. Можливо, вирішила вона, ця скеля височіє над лісом і з неї можна буде оглядітися — якщо, звичайно, на світі взагалі є що-небудь, окрім цих нескінченних хащів.

Вузький виступ утворював природну стежину, що прямувала вгору крутим схилом. Піднявшись ліктів на п’ятдесят, жінка опинилася на рівні оточуючих скелю верхівок дерев. У просвітах між гілками синіло небо, потім ринуло сонячне проміння — і ліс опинився біля її ніг.