Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Натала з останніх сил намагалася звільнитися, скинути шнур, що боляче врізався в зап’ястя рук. Її погляд невідривно стежив за краєм пітьми, що згущувалася за колом світла. Там зник Конан, захоплений демоном, і дівчина, напружуючи слух, ще деякий час чула сопіння варвара, свист його шаблі й гуркіт ударів, потім шерех, схожий на шум лавини, що сповзає з гір, який змінився глухою й мертвою тишею. Голова Натали схилилася на груди, тіло мляво обвисло на шовковому шнурі.

Вона отямилася, почувши кроки, підвела голову й побачила варвара, що випірнув із темряви. Зітхання, яке виражало водночас полегшення й жах, вирвалося з її опухлих, пересохлих вуст і луною понеслося нескінченним коридором. Обличчя варвара було суцільним синцем, неначе хтось довго й старанно бив по ньому колодою, кров із розсіченої на голові шкіри заливала очі, губи покусані й розбиті, руки, ноги й усе тіло покривали глибокі рани. Найгірший вигляд мали груди й шия; вони почорніли й опухли, шкіра звисала з них шматтям, здавалося, їх довго й безжально шмагали батогом.

— Ой, Конане! — ридала Натала. — Як тобі дісталося!

Опухлі губи кімерійця спотворила гримаса презирливої зневаги до власних ран. Він важко дихав, і його волохаті, залиті потом і кров’ю груди здіймалися і спадали, немов ковальський міх. Він ледве дотягнувся до шовкового шнура на зап’ястях дівчини, перерізав його кинджалом і притиснувся до стіни, ширше розставивши тремтячі ноги, аби не впасти. Натала притулилася до його плеча й гірко заплакала.

— О Конане! Ти вмираєш!

— Не можна битися з демоном, — прошепотів він ледь чутно, — і залишитися неушкодженим.

— Ти його убив? — запитала вона з надією в голосі. — Ти убив його, Конане?

— Не знаю. Він провалився в якийсь колодязь. Я не знаю, чи страшна йому взагалі сталь…

— О, твоя спина! — сплеснула вона долоньками. — Що він із нею зробив!

— Це хвостом, — Конан скривився від болю. — Він був твердий, немов зі сталі, і опікав вогнем. Та найгірше — ці його щупальця, вони душили та м’яли мене, немов сотня пітонів. Готовий посперечатися, що всі мої кишки розповзлися по животу, як змії.

— І що нам тепер робити? — схлипнула дівчина.

Він подивився вгору. Кришка пастки була щільно зачинена, жодного звуку не долинало зверху.

— Там не пройдемо, — пробурчав він. — Там повно трупів і, певне, засідка. Вони гадають, що з нами покінчено, чи просто бояться спускатися в ці коридори. Виколупай он той камінчик, що світиться. Я, коли йшов сюди, наткнувся на кілька бічних коридорів. Підемо одним із них. Не здихати ж нам тут.

Затиснувши в лівій руці камінчик-світильник, а в правій — скривавлену шаблю, кімерієць попрямував униз коридором. Він ішов поволі, кожний крок давався йому з величезними зусиллями. В його скронях пульсував тупий біль, він щомиті облизував запечені губи.

Через деякий час камінь тьмяно висвітив чорний отвір у стіні, в який Конан і звернув, ані миті не вагаючись. Скільки вони йшли цим чорним тунелем, Натала не знала, але зрештою дісталися до якихось сходів, видерлися по них і зупинилися під кам’яними дверима, замкнутими на золотий засув.

Дівчина нерішуче подивилася на велетня, що похитувався на ослаблих ногах і у млявій долоні якого тремтів слабкий вогник. По стінах метались і розгойдувались їхні величезні тіні.

— Відчиняй же! — бурмотів Конан. — Там на нас чекають. О Кроме! Я принесу тобі таку жертву, про яку в цьому місті ніхто не має жодного уявлення.

Натала зрозуміла, що варвар марить. Вона вийняла з його скривавленої руки камінь-світляк, витягнула золотий шворінь і відкрила засув. Двері виявилися завішеною зсередини золотистою шовковою тканиною. Бритунка обережно відсунула завіску й заглянула за неї. Перед її очима постала зовсім порожня кімнати, лише в самому її центрі шумів сріблястий фонтан.

Широка долоня варвара лягла на її плече.

— Відійди убік, дівчино! — пробурмотів він. — Зараз тут буде жарко!

— Тут нікого немає, — заспокоїла вона його. — Це вода шумить.

— Вода, — облизав він почорнілі губи, — хоч нап’ємося перед смертю.

Вона взяла його за руку і, немов сліпого, повела, обережно ступаючи, до фонтана, із завмиранням серця очікуючи, що ось-ось до кімнати ввірвуться воїни в пурпурних туніках.

— Я постережу, а ти пий, — сказав насилу Конан.

— Пий, пий, я не хочу. Приляж сюди, я омию твої рани.

— Не чую дзвону мечів, — здивувався він, протираючи очі, немов намагаючись зірвати з них якусь пелену.