Джек Лондон - Серця трьох

— Заждіть-но! — вигукнув Чарлі Тіпері, вихопив валізу з рук Генрі, що продовжував співати, і відкрив її. — А це вам допоможе?

“Це” складалося з величезного стосу акуратно складених пачок облігацій і цінних паперів із золотими краями.

— Скільки тут? — схвильовано запитав Беском, і в очах його сяйнули іскринки сміливості.

А Френк, уражений несподіваною підмогою, перестав співати і завмер з розкритим ротом. Та коли Генрі витяг із внутрішньої кишені ще дванадцять індосируваних чеків, Френк і Беском заніміли і вирячили очі, бо кожен чек був на мільйон доларів.

— І ми можемо дістати ще скільки завгодно там, де роздобули це, — недбало кинув Генрі. — Досить твого, Френку, слова, і ми зітремо цю банду “ведмедів” на порох. А тепер до діла! Усі тільки й говорять, що ти вщент розбитий. Покажи-но їм, де раки зимують! Розори всіх до одного, хто поліз на тебе! Витруси з них усе золото аж до золотих годинників і коронок на зубах.

— Отже, ви все-таки знайшли скарб старого сера Генрі? — зраділо запитав Френк.

— Ні, — похитав головою Генрі. — Це частина скарбу майя. Тут приблизно одна третина, друга третина скарбу — в Енріко Солано, а третя віддана на збереження “Національному банку ювелірів і торговців”. Знаєш, у мене для тебе чимало новин. Я розповім тобі їх, коли ти будеш вільний.

Але Френк уже готовий був їх слухати. Беском краще за нього знав, що треба робити, і вже віддавав по телефону розпорядження своїм помічникам купувати акції такими величезними партіями, що всього статку Рігана не могло вистачити на те, щоб вручити покупцям усе, що він продав із зобов’язанням доставити в найкоротший термін.

— Торес помер, — повідомив Генрі.

— Урра! — зрадів Френк, почувши цю новину.

— І помер, ніби пацюк у пастці. Я бачив його голову, що стирчала з щілини в скелі. Видовище було не з приємних. І начальник поліції теж помер. І ще дехто загинув…

— Невже Леонсія? — вигукнув Френк. Генрі покачав головою.

— Хтось із Солано? Старий Енріко?

— Ні, твоя дружина, місіс Морган. Її застрелив Торес. Я був поруч з нею, коли вона впала. А тепер тримайся: у мене є для тебе ще новини. Леонсія тут поруч, у сусідній кімнаті, і чекає на тебе. Стій, куди ти? Зачекай! Вислухай до кінця! Є ще новини, які я маю повідомити тобі, перш ніж ти її побачиш. Дідько б тебе взяв! Аби на моєму місці був один знайомий китаєць, він би здер із тебе мільйончик за секрет, який я віддам тобі задарма.

— Ну то віддавай. Що там ще? — нетерпляче запитав Френк.

— Новина, безумовно, приємна, і навіть найприємніша з тих, які ти коли-небудь, чув. Я… тільки, будь ласка, не смійся і не здумай відрубати мені голову… Отож: в мене з’явилася сестра.

— Ну і що? — грубо перебив Френк. — Я завжди знав, що в тебе є сестри в Англії.

— Але ти мене не розумієш, — продовжував інтригувати його Генрі. — У мене з’явилася зовсім нова сестра, цілком доросла, і така вродлива, що гарнішої на світі не знайти.

— Ну і що ж? — пробурчав Френк. — Для тебе це, напевно, вельми приємна новина. Але я тут до чого?

— Ну от, ми й дійшли до найголовнішого, — посміхнувся Генрі. — Ти одружишся з нею. Даю тобі на це згоду…

— Навіть якби вона була десять разів твоя сестра і сто разів красуня, я б усе одно з нею не одружився, — перебив його Френк. — Такої жінки, з якою я міг би одружитися, немає на світі.

— І все-таки, Френку, мій хлопчику, з цією жінкою ти поберешся. Я знаю. Я цілком певен. Хочеш закластися?

— Ставлю тисячу, що не одружуся.

— Ні, не будь скнарою, постав більше, щоб це був справжній заклад, — сказав Генрі.

— Можу поставити скільки хочеш.

— Гаразд. Тоді — тисячу п’ятдесят доларів. А тепер іди в сусідню кімнату і подивися на наречену.

— Вона там з Леонсією?

— Нічого подібного. Вона сама.

— Здається, що ти сказав: там Леонсія.

— Авжеж, сказав. Я це сказав. І Леонсія справді там. Г з нею немає жодної живої душі, вона чекає, щоб поговорити з тобою.

Тут уже Френк почав сердитися:

— Ти мене геть затуркав. Верзеш казна-що. То в тебе там твоя нова сестра, то твоя дружина…

— Хто сказав, що я маю дружину? — у свою чергу розлютився Генрі.

— Здаюся! — вигукнув Френк. — Піду до Леонсії. А з тобою поговорю пізніше, коли ти будеш у доброму гуморі.

Він ступив було до дверей, але Генрі зупинив його.

— Ще хвилинку, Френку, та й підеш, — сказав він. — Можливо, ти хоч тепер збагнеш. Я не одружений. У тій кімнаті на тебе чекає одна дівчина. Ця дівчина — моя сестра. І вона ж — Леонсія.