Юрій Дольд-Михайлик - У чорних лицарів

Кімнат, відведених хворому, було дві. Перша, до якої зайшов Нунке, правила і за кабінет, і за вітальню. Письмовий стіл з апаратом домофону, диван, кілька стільців, круглий столик, дверцята вробленої в стіну шафи - ось усе, що тут було. Окинувши довгим поглядом речі, навіть стіни, Нунке навшпиньки попрямував до другої кімнати - опочивальні. Вона теж була умебльована дуже скромно: широке дерев'яне ліжко з тумбочкою біля нього, підставка для одягу, маленький столик з домофоном. Двері збоку вели в туалетну.

Якщо першу кімнату щедро освітлювала п'ятилампова люстра, то в опочивальні було напівтемне, світло ледве просівалося з-під темного абажура настільної лампи. Нунке, очевидно, добре знав ці покої, бо відразу знайшов за дверима вимикач. Під стелею спалахнула велика матова куля. Присунувши стілець до ліжка, Нунке сів у ногах хворого.

Той лежав, вкритий по груди ковдрою, з випростаними вздовж тіла руками, заплющеними очима, не реагуючи ні на світло, ні на появу відвідувача. У цій непорушності пози було щось моторошне, здавалося, що тіло хворого вже скував холод смерті. Кілька хвилин Нунке пильно вдивлявся в довгасте знайоме обличчя. Обросле маленькою борідкою, змарніле, воно скидалося на маску...

Схопившись з місця, Нунке попростував було до дверей, щоб покликати лікаря, та вже на порозі круто повернувся і знов підійшов до ліжка. Треба самому пересвідчитись, перевірити, чи е пульс.

Та ледве начальник школи торкнувся руки хворого, як той відкрив очі і раптом сів на ліжкові. Від несподіванки Нунке відсахнувся.

- Гер оберст? - ніби не вірячи власним очам, запитав хворий.

- Лежіть, лежіть! - ствердно киваючи головою, Нунке м'яко натиснув на його худі плечі.

- І справді, щось наморочиться в голові. Гаразд, ляжу. Але, сподіваюсь, ви не примара і не розтанете зараз у повітрі? Мені конче треба задати вам кілька запитань.

У спрямованому на Нунке погляді промайнули насмішкуваті іскорки.

- Радий, що ви опритомніли, і охоче відповім. Отже?..

- Скажіть, лікар, що приходив до мене в камеру, був від вас?

- Від мене...- буркнув Нунке.

- А для чого ви все це зробили, гер Кронне?

- Давайте умовимось, я не гер Кронне, а гер Нунке, розумієте? Нунке! Так мене всі тут називають, звіть і ви. І ви не Генріх фон Гольдрінг, а, скажімо, Фред Шульц. Ви тут в одному закладі, і треба було вас якось записати. Порадитись з вами я не міг, довелося вибрати ім'я на свій смак. Отже, ви Фред Шульу. Не заперечуєте?

- Але для чого все це потрібно? Для чого весь цей спектакль? - в голосі Генріха, а відтепер Фреда Шульца, чулося неприховане роздратування.

- Я, звісно, зобов'язаний вам усе розповісти. Але ви ще хворий, навіть дуже. Лише сьогодні професор Кастільйо, вельмишановний і компетентний...

- Гер Нунке, ціна вашому шановному професорові - три крони, та й то тільки на лейпцігському ярмаркові. Протягом майже двох тижнів, він мене, мов різдвяного гусака, нашпиговував усякою бридотою, а діагнозу такої звичайнісінької хвороби встановити не міг!

- Виходить, ви все відчували? - здивувався Нунке.

- Ще б не відчувати! Вас би так пошпигали! - І розуміли, в якому ви стані?

- Чув розмови ескулапів біля свого ліжка і, признатися, дуже ними втішався.

- Даремно! Бо суть вашої недуги...

- Вона мені відома краще, ніж будь-кому...

- У чому ж вона полягає?

- Си-му-ля-ції, - відрубуючи склад від складу, промовив новоохрещений Фред Шульц.

Нунке довго, хоч і беззвучно, реготав.

- Ну, тепер ми ніби сквиталися! Але що вас спонукало до такої дивної поведінки?

- Я не зовсім звичайним шляхом потрапив в ось ці апартаменти. Згодьтесь, гер Нунке, мені потрібен був час, щоб дізнатися, де я і для чого мене тут тримають.

- І що ж ви вже знаєте?

- Що я в Іспанії, біля міста Фігерас. Наскільки я пам'ятаю карту, це десь на півночі Каталонії.

- Так. Далі...

- Що я в школі з пречудовою назвою "лицарів благородного духу"... Назва романтична, але, боже мій, яка смішна!

- І хто ж учні цієї школи, чого їх навчають?

- Гер Нунке! Ви, очевидно, вважаєте мене за жовторотого горобця. Невже важко здогадатися, що коли з камери смертників людину везуть за тридев'ять земель, то напевне не для того, щоб вона вивчала нумізматику, іхтіологію чи стародавні китайські рукописи!

- Маєте рацію, - погодився Нунке, не уточнюючи завдань школи, до якої він привіз Гольдрінга.

- Незрозуміле для мене лише одне - ваша роль у цьому, гер Нунке! Чому саме вас так зацікавила моя персона?

- Почну здалека... Про те, що ви потрапили до табору військовополонених наших офіцерів, я дізнався від фрау Вольф.