Юрій Дольд-Михайлик - У чорних лицарів

- Мабуть, ні. Хай вона нічого не знає про від'їзд до вечора. Не треба її хвилювати, а от до Пепіти зайду і накажу їй, щоб вона добре за вами доглядала!

Григорій швидко збіг східцями вниз, боячись озирнутися. Врятував він цю нещасну з її дитям чи послав на нову загибель?

Травень 1946 року для керівників школи "лицарів благородного духу" став місяцем великих несподіванок і великих неприємностей. Почалося з події, якої ще не траплялося в практиці школи: вихованець класу "Д" відмовився летіти до Радянського Союзу,

Сталося це так: коли Шульц розповів Нунке, як вороже Середа ставиться до нього, Фреда, і чому саме, шеф вирішив за краще відокремити "Малого".

- А ви передайте його під нагляд вашого нового заступника Домантовича, - наказав начальник школи.

Шульц охоче погодився. Адже в його плани якраз і входило зблизити Середу з Домантовичем.

Середа зрадів, дізнавшись про цю зміну. Але будь-які намагання Домантовича викликати "Малого" на відвертість, на щиру розмову - були марні.

- Усі ви одним миром мазані. Досить! Я вже одного разу висповідався, вдруге йолопом бути не хочу, - відповідав "Малий" новому вихователю на всі його закиди чи запитання.

Успіхів у навчанні Середа не виявляв, крім стрільби і боротьби.

- Що маємо робити з ним, містер Думбрайт?-запитав якось Нунке Думбрайта, розповівши про вдачу і шкільні успіхи "Малого".

- Іншого разу я б пристрелив його, як собаку, але нам до зарізу потрібні вірні люди. "Малий" надто багато завинив перед своїми земляками, ми хоч гарантовані, що він не переметнеться до більшовиків. Знаєте що? - зрадів своїй несподіваній пропозиції бос.- Передамо його в розпорядження якогось агента, а потім разом зашлемо в один із пунктів. От Домантович, його нинішній вихователь, має отаборитися в Києві як резидент. Хай з ним і "Малий" летить. Згодиться на щось!

Дізнавшись від Нунке про таке рішення, Домантович зрадів:

- З радістю! Такий помічник, як "Малий", -то скарб. Складного завдання йому, звісно, не даси, але він так боїться кари за минуле, що покластися на його вірність можна цілком.

На найближчому занятті Домантович сказав своєму вихованцю:

- Готуйся! За два-три тижні полетимо з тобою аж у самісінький Київ, там, брат, заживемо! І полетимо разом, і тільки вдвох! Що ти на це скажеш!

Середа відвернувся і після довгої паузи, скорше сам собі, ніж вихователю, пробурмотів:

- Київ... Андрій ГІервозванний... Там його церква...- і, повернувшись до Домантовича, з якоюсь несподіваною тужною лагідністю додав:-А мого батька мама Андрійком звали, казали мені: виростеш, до Києва, що б там не було, поїдь, у церкві святого Андрія Первозванного помолися. Батько тебе дуже любив, і його святий заступиться за тебе і перед богом, за твої гріхи заступиться.

- От і побуваєш у Києві, помолишся.

- Брехня! Немає Василя Середи! Отець Кирило, будь він проклятий, все забрав, а ви тут прізвище. Немає Середи! Є Василь Малий. Брехня! Все брехня!-Середа з такою силою вдарив кулаком по столу, що він аж задвигтів:- Ніякий святий не замолить моїх гріхі"! Ти бачиш оці руки? Бачиш! А я дивитися на них не можу. На них кров! Своїх людей кров! Я кат!

Це була істерика, тим несподіваніша, що сталася вона з "Малим", який вимахав мало не під стелю і вславився своєю силою.

Середа впав на стіл і заридав.

Домантович мовчки сидів поруч, не зводячи очей з велетня, який міг у нападі люті зірвати зло і на ньому.

Минуло хвилин з десять.

Знесилений, з обважнілими руками, з опущеними куточками рота, Середа поволі звівся і сів на стілець.

- Мабуть, злякалися? Нічого, буває... А вашим начальникам скажіть: Середа до Києва не поїде. І до якогось іншого міста теж не поїде: там його шльопнуть, а він жити хоче... Ось тут, у вас, що хочете, буду робити! Мені однаково спокою на цьому світі не знайти. Але ні до Києва, ні до Росії не поїду! Краще тут кулю пустіть. От так і передайте. А зараз ідіть, прошу вас! Я полежу трохи...

Нунке був вражений до краю, коли Домантович його проінформував про все це. Захопивши особисту справу "Малого", шеф попрямував до боса.

Думбрайт нічим не виказав свого ставлення до почутого. Він мовчки взяв з рук начальника школи особисту справу і почав недбало перегортати її нечисленні сторінки. Дійшовши до записаної Шульцем одвертої розмови в таборі, під Мюнхеном, бос почав читати все повільніше й повільніше.

- Накажіть, хай приведуть Протопопова.

- Отця Полієвкта, - поправив Нунке.