Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Я дивився на фотографію зоряного неба, де непомітна цятка нашої планети була обведена червоним маркером - виділена серед мільйонів інших цяточок: пустих, бездушних, ворожих нам планет, від яких її відділяє сотні мільярдів кілометрів. І тоді я збагнув, що головна проблема насправді в іншому: нам просто нема куди летіти…

Цей день я називаю «the day that never comes» - днем, який ніколи не прийде…

Перед відбуттям у далекі краї я завжди старанно обмізковую маршрут: куди їхатиму, на що дивитимусь, де ночуватиму, у скільки мені все обійдеться. Ретельно розписую кожен день подорожі за винятком одного-єдиного дня, про який на початку мандрівки навіть не хочеться думати, який - як би мені хотілося в це вірити! - ніколи не настане, але який неухильно наближається. Я маю на увазі останній день подорожі…

Отож, як би я не викручувався, «the day that never comes» настав, а за ним прийшли вогкий смуток, терпка гіркота та стиснуте в тугий клубок під горлом затаєне роздратування від передчуття скорого повернення до рутинних справ, розміреного розпорядку, нудних людей, які чомусь постійно намагаються вчити тебе життю. Такий стан я називаю «синдромом останнього дня подорожі». Настрій - незрозуміло роздрочений, лихий і вибухонебезпечний. До мене тоді краще не підходити. Особливо з тупими запитання. Хоча ні, не так. До мене тоді взагалі краще не підходити. Мені поперемінно хочеться то плакати, то бити комусь морду, то вити вовком, то просто сидіти, поринувши в меланхолію, вперши підборіддя у груди, і з тремким щемом десь під серцем згадувати всі трапунки щойно завершеної пригодницької саги. Іноді навіть кортить плюнути на все і залишитися в Чилі, або в Еквадорі, чи ще краще в Перу, але тихий посвист вітру в порожніх кишенях швиденько відганяє бунтарські помисли.

Втім, я знав, що незабаром це відчуття мине. Варто лиш почати мріяти знову…

В останній день перед вильотом ми з Яном змоталися у Вальпараїсо - великий порт на заході від Сантьяго, - де нас усі сприймали за моряків, які взяли відгул на судні. Настрій, як я вже казав, був кислий, мов пересолені огірки: я лиш безцільно тинявся причалами, час від часу забираючись на пагорби довкола містечка. Тож у Вальпараїсо нічого примітного не сталося, якщо не враховувати одного пікантного інциденту, під час якого дві чотирнадцятирічні школярки безсоромно клеїли мене та Яна просто на подвір’ї своєї школи. Оскільки ні я, ні Ян не збиралися провести решту життя у чилійській в’язниці за розбещення неповнолітніх, ми лиш зітхнули і посунули на автостанцію.

За півтори години дороги ми з чехом не обмовилися й словом. Я встромив навушники у вуха і слухав одну з тягучих і жорстких балад від фінських рокерів «The 69 Eyes», подумки прощаючись із черговою авантюрою, яка успішно втілилася у життя.

12 серпня ми залишили Сантьяго на паршивенькому «Airbus A-340» іспанської «Iberia». В Мадриді пересіли на літак до Стокгольма, куди успішно добулись вечором наступного дня. Я провів ще чотири дні в столиці Швеції, переважно відсипаючись в Яновій квартирі, після чого вилетів до Києва

… 21 серпня 2009-го, Рівне, Україна.

Мама якось трохи з сумом оглядала мене, час від часу крадькома позираючи на татуювання. Ось уже півгодини я показував їй усілякі штуковини, які привіз із заморського походу, по черзі витягаючи з наплічника кам’яні статуетки, фігурку пуми з обсидіану, глиняні андійські свистульки, придбані по одному нуебо сол за штуку в горах поблизу Пізака, браслети з червоного насіння амазонської рослини уайруро, поцяткованого чорними плямками, амулет на шию зі справжнім зубом річкового каймана з Амазонії, записник зі стилізованими зображеннями тварин з пустелі Наска, перуанські цукерки з домішками порошку з сушених листків коки. Моя кімната потроху починала нагадувати потаємний склад затятого контрабандиста, який приторговує антикварними витворами мистецтва та закордонними дивинками. Наостанок я з гордістю повідомив мамі, що вирішив остаточно покинути аспірантуру, хай йому грець.

- Ти ж колись відмінником був… - ледь чутно проказала мама.

Наступного дня на честь успішного завершення моєї Експедиції тато презентував мені подарунок: книгу Джошуа Слокама [62]«Наодинці під вітрилами навколо світу» (тепер ви розумієте - це у нас сімейне). З достовірних джерел мені стало відомо, що один знайомий нашої сім’ї наполегливо відмовляв мого батька від такого необдуманого презенту, перестерігаючи, що від тої пекельної книженції добра точно не жди. Так і казав: