Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

На початку команди грали на рівних. На двадцятій хвилині рапануйська збірна навіть примудрилася першою закотити м’яч у ворота суперника, одначе гол не зарахували через, як на мене, дуже спірний офсайд. Скидалося на те, що славнозвісні чилійці недооцінили суперника: високі й витривалі аборигени доволі непогано справлялися з професійними форвардами і хавбеками «Коло-коло». Втім, незабаром майстерність все ж далася взнаки. Наприкінці першого тайму гості затовкли перший м’яч у ворота місцевої команди. У другому таймі, певно, отримавши чималого прочухана від тренера, «колокольці» схаменулися, забігали мов очманілі і почали грати на повну. Атака йшла за атакою і зрештою рапануйці посипались. За десять хвилин у середині тайму вони пропустили ще три голи (один з пенальті). Матч так і завершився з рахунком 0:4 на користь «Коло-коло».

Незважаючи на програш рідної команди, остров’яни весь вечір святкували, напивалися до поросячого вереску і танцювали пристрасні полінезійські танці.

Попри численну ораву журналістів та дикий ажіотаж серед місцевого населення, матч видався мені чимось прозаїчним. Вперше я задумався про те, що нам з Яном довелося споглядати щось справді виняткове, так би мовити, подію вселенського масштабу, аж після повернення до Сантьяго.

Ми зупинилися на квартирі у Оскара та Хейді (тих самих, через яких нам вдалося зв’язатися з Ванею та Аною Марією), де мали провести чотири дні перед вильотом до Мадрида. Тож тільки-но ми зайшли у квартиру, Оскар та Рейді налетіли на нас і закидали запитанням:

- Як там «Коло-коло»?!! Ви їх бачили?!! Вам сподобався матч?

- Ну так… Щось трохи бачили… - в’яло відповідали ми з Яном.

- О, Боже, ви були так близько біля «Коло-коло»! - наших чилійських друзів аж трусило від захвату. - Ми просто не можемо повірити, що вам пощастило бути на такому матчі!

Попри таке без перебільшення істеричне піднесення, яке накрило наших друзів, я все ще не хотів вірити в унікальність побаченого матчу.

Вдруге в мою голову закрались підозри про те, що гра між «Коло-коло» та «Рапа Нуї» все ж була не зовсім простим матчем, під час вечері в одному з барів у центрі Сантьяго. У дві руки наминаючи картоплю фрі, я краєм ока глипав на телевізор, підвішений в одному з кутів зали. Після рекламного блоку на екрані з’явилася симпатична дівчина і почала щось розказувати. Побачивши її, я ледь не вдавився.

- Слухай, я десь її бачив, - звернувся я до Яна. - Це якась чортівня! Звідки я можу знати дівулю з чилійського телебачення?

Ян звів очі на телевізор і прижмурився. За хвилину він впізнав ведучу.

- Вона була на острові Пасхи. Робила репортаж про матч.

І тоді я миттю все пригадав…

Наступного дня Оскар приніс мені газету, в якій була надрукована величезна стаття з фотографіями, повністю присвячена історичному матчу. Я й досі її зберігаю, наче воєнний трофей.

А проте по-справжньому осягнути винятковість товариського поєдинку я зміг лиш після повернення додому. Один мій товариш, зустрівши мене відразу після прильоту, замість того, щоб поцікавитися, як я доїхав, чи, скажімо, як провів час на острові Пасхи, схвильовано запитав:

- Чувак, ти бачив футбол?!!

Спочатку я не врубався, до чого він хилить.

- Який футбол? - перепитую.

- Матч століття на острові Пасхи! Там до них приїжджала головна чилійська команда… На кшталт нашого «Динамо» (Київ)… Блін, не пригадую її назви!

- Може, «Коло-коло», - здивовано бурмочу.

- О! Точно! «Коло-коло»! Назва така кумедна, наче «Кока-Кола».

Відтак я поплескав друзяку по плечі й пихато прогугонів:

- Чувак, я весь матч просидів за самісінькими воротами і бачив усі голи.

- Та-а-ак! Це мега круто!…

- Слухай, а звідки ти дізнався про гру? - через якийсь час спитав я.

- По «1+1» про неї розказували. По-моєму, про матч розтрубили на весь світ: це ж уперше з часів зародження футболу володар Кубка Лібертадорес приїжджав на товариський матч на острів Пасхи!

От тоді я нарешті розторопав, що цілком випадково став свідком одного з найбільш знакових футбольних поєдинків за всю історію Південної Америки.

Легенда про Анакену, записана зі слів Матео Верівері

Вітер стугонів, надимав кофту і роздратовано шматував шорти. Мружачись від солоних бризок, що наче піщинки в пустелі заліплювали лице, я переминався з ноги на ногу на слизькому камінні, нависаючи над самісінькою прірвою. Ян сидів навпочіпки, ледве втиснувшись у безпечну розщелину між скелями на березі, метрів сім від мене, тримав у руках мій бінокль та похідну сумку.