Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

— За шо він го вбив? Видев, зрадов мусив іти на него Мочернак.

Батько з гнівом обірвав:

— Чо криєш? Чо ховаєш? Ци не знают люде, шо й ти з Мочернаком у згоді?

Штефан видивився. То й батько знає? І каже, що й люди знають… Та як же це?

Карти було розкрито, скривати більше нічого. Штефан перекинувся на зухвалість.

— Но, на мене най воруєтси. У мене пістолі! — і показував пістолі за ременем. З тої пори, як побалакав із паном Колендовським, вже нікуди не виходив без зброї. Навіть на косовицю йшов із пістолями. Іншому, може, й не дозволено б, але Дзвінчукові чомусь мовчано. Аж люди дивувалися.

Батько хвилювався.

— А у Мочернака, гадаєш, не було пістолів? Ой, не безпечси, Штефане, на свої пістолі… Чіму ти поліз туда? Чіму пхаш свої пальці межи двері? Бити тебе, та й ще бити…

— Єк Бог дасть, — ні з того ні з сього говорив Штефан, ідучії, видимо, за ходом своїх власних думок.

Він удавав перед батьком, що не боїться, але в дійсності страх, безконечний страх заволодів ним цілковито. Ще нічого вони, тріумвірат, не зробили — а вже Довбуш не чекав, уже налетів, як орел, — і вже нема одного, А може, й Дідушка нема, й оце прийшла черга на нього, на останнього?

Внутрішньо тремтів, лиш не хотілося показати того навні. Каявся вже, що дався підмовити Календовському, що по п'яному ділу впутався межи тоті багачі.

Чекаючи, нім баби зладять вечерю, сів на хатнім порозі. Нерви були напружені, й вухо ловило найменший шелест.

Коли нараз загавкав пес. Маленький такий псючок був у Штефана. Дзвінчук скочив, глянув крізь розчинені сінешні двері — і обмер. Три постаті рівним бігом наближалися до хати.

Дзвінчук зачинив і засунув двері, а сам тремтячими руками почав лагодити пістоля.

Довбуш із товаришами підскочив до вікна. На собачку не звертали уваги, бо то була дуже мала кутюзька.

В хаті світла не було, то навряд чи опришки що побачили. А з хати було видно, як три чиїсь голови припали до вікон.

В хаті були тоді, окрім батька Штефанового, ще мати Штефанова й жінка. Вони перелякалися й так стояли серед хати, дивлячись на Штефана. А він до хати не входив і все показував їм якісь перелякані і нетерпеливі знаки.

Батько ні до чого не мішався й сидів коло столу, понуривши голову.

Олекса підійшов до дверей і застукав:

— Ей! Утворєй!..

Мати Дзвінчука дивилася на сина. Той енергійно й часто махав рукою: ні-ні-ні…

— Йой, Госпідку… Єк ми можемо вас пустити, коли ми не знаємо, хто ви є.

— А Штефан де?

Знаки Штефана набрали блискавичної швидкості: ні-ні-ні.

— Штефан на косовиці у пана.

— Ой, брешеш, стара! Він ту. Я видів, єк він ід'хаті йшов.

— Змилуйтеси, люди божі! Ой людонькове — рєту-уй-те!..

Олекса глянув кругом, побачив заворітницю, що лежала серед двору. Взяв її і почав підважувати двері. Дерев'яний засув почав виривати скоби, й. двері відхилилися.

Олекса кинув дрюк і, дуфаючи на свою силочку, натиснув могутнім плечем. В цей момент у щілину, прямо в упор, вистрілив Дзвінчук.

Олекса впав, зразу впав, хоч який був сильний. А, падаючи, залаявся і чомусь по-волоськи. Хлопці кинулися до Олекси й відтягли його геть від дверей. В хаті кричали всі. Мати, жінка Дзвінчука, сам він, бо тепер не треба було критися інкогніто.

— А, дідьчої матері опришки! Забирайтеси ми геть з мого обійстє, бо перестрілєю усіх, єк кутюг!.. — кричав Дзвінчук, але не стріляв, чи й не міг, бо руки ходили ходором. Зрештою, він нікого не бачив, стоячи в сінях. А до хати увійти боявся.

Олекса велів хлопцям палити домівство. Хлопці, переражені й перелякані тим, що сталося у них на очах, і не вміючи ще нічого розцінити, тремтячими руками почали кресати вогонь. Але чи кресала були масні, чи просто від страху не попадали, але вогню не було.

Коло Олекси набігла вже велика калюжа крові.

— Ой, видев, сильно він мене поранив… Але я шє би міг піти вицив… Лиш не зможу ниц нести… Узьніт рушницу… рогатину… пістолі…

З великим трудом підняли хлопці Олексу й повели. Самі йшли й тремтіли… Кинути б і бігти, бігти… Бо як бахне в спину…

Але не кинули й вели, тягнучи, щоб поспішав. А у нього вже ноги плуталися і не міг іти. Пес Дзвінчуків ішов за ними і тявкав безперестанно.

Штефан чув це гавкання, що віддалялося, й насмілився вбігти до хати, але вже було темно, й нічого не міг розглянути.

Боячися, що опришків ще багато сидить у лісі, Штефан вирвав заднє вікно й вискочив туди. За ним мати вилізла незграбно, хлипаючи, але боячись заплакати голосно. Виліз і батько. Зосталася сама жінка. Зрештою про неї не дуже дбано.