Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

— І що ж тоді?

— Укік-сми, ги-ги-ги…

— Добре. Тепер ти, Робчуку, кажи.

— Та й шо? Привів тот білєвий ґазду д'хаті, а Довбуш тогди: «Ага, пане Діду! І ти тут. А я ті не присилав на знак чепелика, аби ти мені дав терх сиру? А ти не дав та шє казав, шо мою голов даш до Станіслава?» І вдарив балтов у груди, аж ґазда застогнав. «Пізнаєш мене, Олексу? На, рубай мою голов! Обіцєв-єс повен наголовник червоних, аби мене ймили. А от я тебе скорше ймив… і вдарив другий раз так дуже, що ґазда впав і сконав… Опришок, отой чорний, припав із пістолем, хтів шє стрілити, але Довбуш не звелів: «Не тра гуку робити».

А тут білєвий тот веде сина Дідушкового та й цего Андрія із жінков. Довбуш завидів сина.

«Ано-ко з'єжіт їх двох, дєдю із сином, плечима». Іван плаче, бо гадає — смеркь. Але опришки поклали го на землю й з'єзали з дєдем. Довбуш тогди узєв за посторонки однов руков, піднєв їх обох високо, трусит там ними угорі й кае: «Отак в'єже Довбущук, пане Діду».

Та й шворкнув відтак ід'землі.

Пшелуський зробив великі очі.

— Підняв таку тушу, як Дідушка, однією рукою? Із сином?

— Ає… Бігме, Боже… Самий-сми видів. Та й оці всі виділи.

Наймити загули, що справді так було. Пшелуський тільки хитав головою.

— А як же він кинув їх, батька із сином, на землю, а син живий зостався?

— Бо він, проше пана, попав на зверхє, Іван ніби. А коби успід — і мокрого би си не лишило. А так лиш линви пукли та й устав він із дєді, ніц му си не стало. Тогди Довбуш до него, до Івана: «Де ваші коні? Мені тра пару коней». А Іван кае: «Не знаю… Дес, видев, у царинках». Тогди Довбуш до цего Андрія: «Іди за кіньми». А цес Андрій: «Я, — кае, — мельник, а не слуга». — «О, йкий ти великий пан», — так сказав Довбуш та вдарив Андрія балтов, аж тот упав. Андріїха скричєла, а чорний опришок її балтов, аж і вна впала. Потому до нас — і до мене, й до цего Семена: «Вилазіт з-під лавиці та йдіт по коні».

Ми побігли по коні, але таки-сми направду не знали, де коні, та ходимо царинками, шукаємо.

А Довбуш тим часом велів палити домівство. Виходячи з хати, заковтав бартков по лавиці й ізрик до всіх наймитів: «Чюєте! Аби-сте за мнов не гонили. Та й не кажіт нікому, шо я був…»

Опришки вже підпалили хату, пішли палити стайню — аж там коні. Довбуш узєв пару коней, велів Дідушковому синові йти за собов.

Пшелуський підманив до себе хлопця.

— То тебе Довбуш узяв із собою?

— Ає…

— Ну. А потім?

— А витак пустив… «Вертай, — кае, — ід'хаті. Та як будеш, — кае, — отаманом, то абе-с за мнов не гонив».

Пшелуський звертався до наймитів.

— А на тих коней Олекса клав здобич? Гроші, одежу — усе? Клав?

Всі слуги підтвердили, що не брав Довбуш ні одної тріски. Здвигнув пан Пшелуський плечима і не міг зрозуміти.

Олекса бистрим маршем ішов до Ясеня. Йому здавалося, що тепер, коли все вияснилося, коли від подорожі відділяє всього кілька днів, Єлена, мабуть, опритомніла й буде тою самою, якою була давніше.

Але перемін жодних не помітив. Та ж байдужість, та ж рівнодушність. їхати, то їхати, а зоставатись, то зоставатись. Все одно.

— Ти рада, Єлено, шо таки врешті на твоє вийшло?

Рада…

Але в погаслих очах не світиться ні радість, ні смуток. Гірко Олексі. І знов таке почуття, що жертву не оцінено. Коли б не Єлена — таки ж не кидав би своєї справи. То байка, що Пшелуський та інші. Набрав би ще людей і воював би. І коли тепер віддав поле, а з ним і честь ворогові, то се виключно ради Єлени — так бодай здавалося Олексі.

І от всі ці жертви не оцінено… Можна було їх і не приносити.

Але раз слово сказане — треба його держати. Велів жінці збиратися, бо вона ще нічого й не розпочинала. Сам їй помагав — і вже переймався хазяйськими інтересами. Опришок, як у нього що ламається чи псується, не робить собі з того жадного фрасунку. «Ет. Пусте. Ше добудемо…» Коли ж що ламається у ґазди — сей не може собі того простити: значить, не доглядів або не вмів.

Навіть у гості пішов Олекса разом із Єленою, так ніби вже був ґазда, а не опришок іще. Ващук Федір справляв хрестини, то запросив і Довбушів обох.

Зійшлися люди, все так по-смирному, спокійно, без оприського гуку, без стріляння. Відвик якось Олекса…

Оприська гулянка гучна, інтенсивна. За пару годин опришок хоче набутися на цілі місяці, отже, йому треба, щоб кожен мускул, кожен нерв не зосталися в бездіяльності, кожне найменше почуття щоб було задоволене. А тут сидять люди, балакають, зрідка вип'ють, знов балакають. Знаходять приємність іменно в послідовності цих процесів.