Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

Старі Дзвінчуки сховалися в кущі. Штефан побіг до села чи, властиво, до найближчої хати. Стукав, стукав, не міг достукатися. Кутюги гавкали, аж переривалися — а ніхто не виходив. Штефанові здається, що то умисне, що ґазди дома, лиш не хочуть наражати собі Довбуша.

Побіг до другої хати. Там йому сказали, що всі мужчини на панській кошениці, там, мабуть, і заночували.

— І економ там, — чомусь додали.

А Штефанові здається, що це не дурно, що це натяк: іди, мовляв, одразу до гайдука, бо з селян ніхто з тобою зв'язуватися не буде.

Штефанові стало дуже страшно. Він бачив, як батько і мати ховалися в кущі,— мотнувся в кущі.

Присів. Серце билося невиносно. Мацав пістолі нервовим рухом — чи тут. Набити б…

А як набіжать гурмою, побачать кущі? Не треба бути дуже мудрому, аби догадатися, що він, Дзвінчук, тут, у кущах… Кинуться… знайдуть… Ні, краще на людях.

Вискочив із кущів і біг у напрямі до села. Але лякався дуже великого відкритого простору, повертав назад і знову пірнав у кущі.

Так метався кілька разів, не знаючи, що з собою почати. Але нараз згадав щось і побіг до всіх скорбящих радості — до корчми.

Як він не придумав раніше? Таже там можуть ночувати люди. Багато-багато людей там ночують. Серед них забігти, лягти між ними й заховатися, вкритися сардаком, щоб ніхто не впізнав. Побіг, прихиляючись й стараючися зробити свою фігуру найменше помітною.

У корчмі людей не було жодних, тільки троє вартових, що ото їх придав пан корчмареві, маючи на увазі такі скрутні часи.

— Бійтеси Бога! — кричить Штефан. — Ідіт ід'мені, бо мене напали опришки.

Люди відповідали, що вони б раді, але їм же звелено вартувати корчму, а не Штефана Дзвінчука. Отже, бояться якби не відповісти.

Вискочив сам орендатор. Він чуйно почав тепер спати. Пани орендарі… То колись завалювалися з вухами в бебехи й спали аж до пізнього рання. Тепер не заспиш.

Вискочив, бо вже через двері зрозумів, у чому річ. Лаявся, бризкав слиною, кричав, грозив… Йому здавалося, що вартові учнуть момент і скористаються з можливості кинути корчму.

Штефан не міг дослухати до кінця, страх його гнав. Побіг селом і ковтав до кожної хати. Побіг до церкви й хотів бити в дзвони, але сторож його схопив за руки.

— Може, ше нічо й нема, а ти усіх скорнєєш. Штефан просив дати знати єгомостеві, а сам побіг, побіг іще в пароксизмі страху, аби далі, далі від своєї хати.

Олекса не міг іти, обвис на руках у товаришів. Вони взяли його на руки й понесли. Але довго не змогли. Та й Олекса сказав:

— Лишіт.

Необережно спустили отамана на землю, аж охнув він. Важко дихав.

— Це вже, видев, моя смеркь… Йдіт ви самі… Рушницу мою ти бери собі, Васи… а тобі, Павле, пістолє…

На Олексі блищала позолочена ладівниця. Пожадливим оком кинув по ній Баюрак.

— Може бисте, пане отамане, мені цесу ладівничку подарували?

Охоплений стадним почуттям, яке не дає роздумувати, а вимагає одного — не відстати, похоплюється й Орфенюк. Сумно посміхнувся отаман.

— Най буде при мені… Може, я си відкуп'ю за тото. Хлопці не могли більше чекати, ноги у них тремтіли. їм здавалося, що вже весь ліс оточений людьми й що тікати вже пізно.

— А йдім, — прошепотів Баюрак.

— Прощайте, — ледве чутно сказав Олекса й закрив очі. Хлопцям здалося, що він умер. Орфенюк хапнув оберемок хворосту й кинув на Довбуша. Баюрак собі. Кинули ще по два оберемки й побігли…

І зостався великий отаман опришків сам у лісі.

Сіріло. Тихо проходив лагідний гірський день. Похилі верхи космацькі світлішали й поволі, мов з-за темного екрана, показували контури свої. Он Зелень. Така гора називається, на якій розложився сам Космач. По убочах — хатки, хатки, а вже далі, під вершок, і нема. На захід висока Щекалівська, вона найкраще освітилася, і вся вже виступила на тлі неба. А на схід іще темніє найвищий тут непривітний Гругіль.

Скоро зійде сонце. Вже радується небо на сході, міниться й грає урочисто — а отаман і не бачить цього останнього сходу сонця у своєму житті. Очі його закриті й тільки тоска, тоска велика роз'їдає груди.

Відходить життя… Могутні мускули ослабли і не можуть навіть поскидати оцього ганебного пруття, яким прикидано ватажка, як собачий труп. Груди, що на них, як на наковальні, можна було залізо кувати, важко підіймаються і десь там хриплять та клекочуть усередині.

Відходить життя так безглуздо. Від зрадницької кулі. Кінчається саме тоді, коли хотів переступити поріг і розпочати новий етап, нову сторінку перегорнути…