Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

Довго вибирали. Бо се ж тобі не з економом справа. Треба вибрати вже з найкращих. І вибрали чотирьох: Демчука Івана, Гомжія Василя, Василя Мігайчука та Щупака Тодора.

Дуже просився Щупак, щоб його не вибирали.

— В мене ж діти маленькі, громада за батька їм не стане… Пожалійте мене, люди добрі…

Не пожаліли. Вміють вони, оці люди з громади, знаходити якісь там слова, що чоловік кориться й чомусь йде. Пішов і Щупак. Заплакав, прощаючись з дітьми, але пішов.

Ну що ж… Короля вони, депутати, очевидно, не бачили, бо він був у Саксонії. А канцелярія видала їм охоронного листа, бо це була проста річ, звичайний канцелярський акт.

— Дай уже там їм… щоб не лізли…

І отсей папір із вислою печаткою як святощ, як сакарамент несли делегати на грудях. Хто мав у себе папір, той не спав ночі, щоб його не зім'яти, щоб, сохрани, Господи, не поруйнувати печаті, бо в усякому ділі печать — то найважливіша річ. Папір без печаті — пусте діло. І несли на грудях долю свого села. Осушаться тепер сльози, припиниться кровопролиття, сотні людей матимуть нормальне життя.

Принесли. І в той же день довідався о тім пан Злотніцький.

Гніву його не було границь. Як!.. Він так дбав о мертве, безпрекословне послушенство, він стільки труду потратив, аби довести підданих до цілковитої покірності, щоби кожен на саме кивнення пальця вже летів виконувати ще не висказану волю пана — і от хтось сміє протестувати. Скандалити його полковницьке ім'я, тягти його десь там по королівських концеляріях. І це його, його власні хлопи! Ні, це вимагає особливого примірного покарання. Тим більше, що пан Злотніцький думав оце їхати до Варшави і просити собі його уряду — а от тепер його ім'я там, не сказати, опаскуджене, бо хто там такій єрунді надає ваги, але, в усякому разі, будуть перебомкувати канцелярчики:

— Злотніцький, Злотніцький… Чекай, який се Злотніцький? А-а-а… Це той, що на нього хлопи все скаржаться… Чудак чоловік — не може так улаштуватися, щоб того не було видно.

Лють збирала пана Злотніцького, коли він уявляв собі такі розговорчики, і закомандував «посполіте рушення» усієї гайдучні, сам сів на коня, озброївся, як на поле битви, й рушив.

Село гуло. От коли здійснилися мрії й таємні бажання. Єсть! Єсть грамота від самого короля! Утруть тепер носа своєму панові.

Дехто хотів, щоб делегати й понесли грамоту до пана, але більшість була за тим, щоб зібратися усім селом, а панові дати знати, що громада його чекає, й тут показати йому грамоту.

— Лиш показати. До рук, Боже, спаси, не давати аж ніяк. Бо він міг би знищити. То наша грамота, й у нас мусить бути.

Уявляли собі й ефект, який певне зробить грамота на пана.

— Таже мусит приклякнути й поцілувати печатку і — а ти як гадав? То не з паном Богом жарти.

І зібралися, стояли, гули — а до пана ніхто не пішов. Кожне собі гадало — панові певно й так донесуть.

І дійсно побачили, як пан скаче на коні, за ним економ, далі гайдучня. Гомін одразу стих. Зблідли ті, хто стояв напереді, й почали протискуватися в товпу.

— Шапки знять! — ще здалеку, по-молодецькому, мов перед ескадроном, крикнув пан полковник Злотніцький.

Мов вітром, в одну мить знесло всі шапки з голови. Віковічний рефлекс.

— А-а-а!.. Послів посилати? Депутатів? Де вони, ваші депутати?

Шукати їх було нічого. Як обречені жертви, стояли вони попереду, й між ними й товпою було порожнє місце. Вже загодя одступилися люди від своїх депутатів, щоб не стояти близько, щоб, не дай, Боже, й мене ще не зарахували. Пан підскочив до найближчого. То був Гомжій Василь.

— Ти депутат? — і замахнувся, щоб ударити Гомжія в лице. У Василя був істик в руках. З усього розмаху ляснув він тим істиком коня по храпах. Кінь аж заревів неначе, вмить став дибки, аж мало не впав навзнак, стоячи так, ще ніби струснувся двічі — і пан Злотніцький випав із сідла. Одна нога зосталася в стремені, й кінь поволік пана назад, прямо на гайдуків, що бігли ззаду з ломаками.

Гомжій вдарився бігти, але не вулицею, а огородами. Мігайчук Василь, другий депутат, бачачи, яка депутатам шана й від пана, й від громади, не чекав, поки його зачеплять, і собі в ноги. Щупак — грамота була у нього — вимахує тою грамотою й кричить.

— Люде!.. Куди ви?.. Ось же наша охорона. Ось королівська грамота.

Демчук, людина неподатлива, завзята, почав лаяти втікачів. Громада теж. Грифель Ясько покрикує:

— Гей, хлопці, звихайтеся — панам-ляхам не дайтеся!

Гайдуки тим часом піймали коня з паном. Лице у нього було подряпане, одежа подрана в багатьох місцях. Але він не чепурився, а як тільки встав — як тигр кинувся знову до громади. А там уже підбігли економ, гайдуки.