Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

Хто вірив, а хто й не вірив. Мало чого люди не наговорять. Бо людям хочеться, аби був на світі хтось такий, хто ніби за кривдами людськими уступив би сі, та й вигадують. Хоч його й нема, а вони кажуть є.

Але ні… Вперто ходять чутки. Називаються імена панів, що їх покарав Довбуш, називаються точно села. Значить, є він, Довбуш. Значить, не вигадала його людська фантазія для своєї втіхи. Дати би знати йому, як ми тут живемо. Нехай би прийшов, сказав своє слово…

Але хто піде давати знати? Та й де його шукати, того Довбуша? Не сидить же він десь на однім місці, а ховається по глибоких горах, аби за нього ніхто не знав. Зрештою, знайти би можна, але хто піде? Хто захоче розділити долю королівських депутатів? Ніхто. Сидім же, люди, тихо й терпім. Ісус Христос не так терпів…

І сиділи, і терпіли. Де, з яких невичерпних запасів позичали отого терпіння усі оті борщівські люди — хто їх знає. Глибока вона, чаша народного терпіння.

Жінку Василя Гомжія Мокрину й її десятилітнього хлопчика Йванка забрав пан Злотніцький до двору. Знущався з матері, а найбільше з дитини.

— Такий же розбійник виростеш, як і твій тато. Отже, буду тебе зарані карати, аби потім не було мало. Я з вас дух гайдамацький виб'ю… Се вам не Уманщина, де ви панами.

Загнане, переполохане дитя боялося вже самого звуку ходи пана і завмирало на саме приближения. Прибігало іноді до матері, скаржилося зі сльозами — а що могла робити мати, сама вічно катована, сама завжди збита. Плакала рясно, обціловувала кожну ранку на тілі дитини, а потім знов виряджала до покоїв на дальшу муку.

І доки воно так було би, хто його знає, коли б не трапився маленький випадок. Оту чашу терпіння переповнила одна крапелька.

Раз у рік, на день свого народження, пан Злотніцький скликав усю околицю і [влаштовував пир], що клав усіх в лоск. Випустити гостя тверезим вважав за ганьбу для себе.

Отже, й сьогодні гулянка йшла така, що всім аж чуприни куріли. Душна хата, заповнена випарами всяких напитків, риганням, бо й це відбувалося тут же, давила низькою стелею і ще більше розморювала п'яних людей. Пили вже не тому, що це давало якесь задоволення, а просто так, ніби міряючи вмістимість своїх тельбухів. І пили вже що попало. Господар і сам це знав, отже, добре вино давав лише на початку, а далі велів уже подавати всяку сивуху, бо її не стільки вип'ють, скільки виллють та виплюють.

Запеклі пияки збиралися докупи й вигадували всякі речі, що тільки зберегла їх пам'ять із гомеричних попойок їх дідів. Пан Злотніцький виніс якийсь особливий кубок.

— Панове бенефактори! Старожитна штука. Проше придивитися…

Обступили й розглядали. По кубку йшло три позолочених обручки зверху й на тих же місцях на вні.

— А що се має означати?

— А ось що. Наповняється кубок до країв. А ти маєш його вихилити одним духом аж по першу обручку. Ні краплі більше, ні краплі менше.

— А як не вцілиш?

— Повторюй, поки вцілиш.

— Ха-ха-ха!.. А як потрапиш?

— Маєш передишку, поки того самого не зроблять усі, хто пішов у круг.

— А тоді?

— А тоді на другу обручку, так само і на третю.

Витівка подобалася. Зібралося коло. Почалося вихиляння.

Пан Адам Рількавич сім разів ликав і все не міг попасти. Так і кинув, бо… почало виливатися назад.

Кубок перейшов до других рук.

А в іншім кутку попилий опасистий пан Михайло Ястшембський, староста козинський, ладився показати старопольську штуку. Ліг на тапчан, казав собі вставити лійку в рот й лити вино прямо з кварти.

А що було під силу батькам, то було зверх сили синів. Пан Ястшембський поперхнувся, зірвався, задихаючися, з тапчана. Лійка полетіла прямо в товпу, вдарила в лоба пана Барановського, вином забризкало всім фізіономії.

Хто регоче, хто лається. Пан Барановський узяв собі за образу гонору той факт, що дістав лійкою в лоб. Казав, що честь його опльовано, й шукав корабелі при поясі, забувши, що ще його батько, як сів на фільфарку та підпоясав корабелю, то так уже й не припасав більше ні він, ні його коханий син, оцей пан Барановський, що вмів тільки рахувати копи. В однім гурті йдуть в заклад… і п'ять із спеціальних пугарів, що в кожний влазить по півгарця. В другім, попустивши паси, дудлять прямо з коновок. А от зібралася купа дивитися на двох завзятих півнів, відомих на цілу околицю. Де вони зійдуться удвох, там завжди коло них гурма, бо справді є на що подивитися.

Пан Марек, завжди червоний, «як торунська цегла», тепер став аж синявий наче. Здавалося, кров от-от бризне з його набряклого обличчя. Маленькі вушка зовсім сховалися під фалдами обвислої шкіри, і він виглядав, як обтятий з вух татарський полонений.