Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

— А що? Оден лише Довбуш си із'євив та й, видиш, присів панок. А коби так, не дай, Боже, їх кілька си з'євило — ого! Наклали би пани повні гачі.

— А чюєте, люде? Каут, Олекса все говорит людєм: чо мовчите своїм панам? Вставайте, ік я. Підіймайтеси громадами та й женіт панів гет із своєї землі.

— А він правду кае. Шо, коби так усім селом устати…

— То правда… лиш… — і слідує віковічний український жест, що однаково вживається на всьому просторі — від Карпатських гір до степів воронезьких і тихого Дону.

— Коби всі такі, йк Олекса…

— Йому єк? Устав і пішов. А тут маржинка єканейка у загороді ричит, поля шош трохи, кукурудзки не сапані…

Чули правду в словах Олекси, але дрібновласницька стихія держала. Тому обмежувалися на виразах симпатії, шпіонажем на користь опришків, достачанням продуктів, пороху.

Село знало, що воно не повстане, але поміщикам це було невідомо — і вони тремтіли у своїх маєтках, з острахом констатуючи, що радіус діяльності опришківської ватаги все ширшає, все дальше з околиць Підгір'я й Покуття приходять вісті про молодецькі нальоти Довбуша. Все більше й більше число покривджених шляхтичів являлося до Станіслава й вопіяло там — то доки ж так буде? Та повинен же нас хтось рятувати! А чи, може, це так і треба, щоби нас, цвіт Речі Посполитої, вигублювано й нищено? То ми хочемо знати, яка в тім ціль і на чию користь то робиться?

Пан Кшивокольський кричав у таких випадках найбільше всіх і вимагав від властей найщільнішої охорони шляхти, особливо тої, що сидить на Підкарпатті.

— Нам найбільше грозить Довбуш. Ми найбільше загрожені в своїй субстанції й екзистенції.— Пан ловчий курський любив у деякі моменти прикрашати свою мову чужоземними словами. Коли траплявся тут пан Криштоф Козловський, він доконче підхоплював:

— Його еміненція має інтекцію й тенденцію к перденції в своїй корпуленції помимо інтелігенції,— міг молоти так без кінця під безперестанний регіт шляхти. Він приятелював із паном Карпінським, і вони обоє недолюблювали ловчого курського. Тільки пан Козловський уживав більше жарту й насмішки, а пан Карпінський бив серйозніше. Він казав, наприклад:

— Пан Кшивокольський сплодив нам Довбуша й, мені здається, скоро здобуде йому індигенат шляхетства, отже, буде у нас, панове, небавком одним шляхтичем більше — прибуде ще пан Довбушевський. На ці думки мене наводить та обставина, що отой самий Довбуш грабує всюди і грабує, як говорять власне добродіїв, що лихо поводилися із своїми селянами. Оскільки відомо, пан Кшивоплутські не грішив особливою гуманністю в своїх стосунках із підданими — а між тим Довбуш його не грабує. Що за милостивість така? І звідки причини такого альянсу?

Пан ловчий одразу скипав:

— То пан мислить, що я на спілку з Довбушем працюю?

— Я такого ще не сказав, а що я мислю, того пан знати не може. Так само, як я не знаю, що обмислює пан Кшивокольський.

— Нехай пан не хвастає своєю гуманністю, бо Довбуш не дуже-то розбирає, хто гуманний, хто ні, і одної прекрасної ночі може ограбувати пана, як і всякого іншого.

— За панським приводом, очевидно.

Фразу було кинуто без усякого помислу, але пана Кшивокольського вона, видимо, навела на якісь думки. Він навіть замовк і скоро кинув помешкання ратуші.

Вийшовши, бистрими кроками подався по ринку в сірий його куток і зайшов нараз до шинку найпідряднішого гатунку. Сказав дати собі пива, а коли шинкар ставив на стіл, сказав йому:

— Пришли мені фактора.

— Ні… А яка справа? У якій справі пан потребують фактора?

— Це я йому вже й скажу.

— То нехай я буду той фактор. Нехай пан кажуть, яка справа.

— Із вашої жидівської цікавості просто хочеш довідатися, яка справа, а потім таки пришлеш фактора.

— Ні-і… Чи я не можу бути такий фактор, як і всякий інший?

— Ну добре. Пришли мені зараз такого чоловічка, щоби міг виконати певне доручення.

— Ой-вай, яке діло? Це пустякі А на яку справу? Сеймик розвалити? Пана якого побити?

— То вже не твоя річ.

— Чому не моя річ? Власне то є моя річ, бо я мушу знати, якого чоловіка вам привести, чи то підрядного, що на десятках ходить, чи то вояка, чи то холопа?

— Во-во… Щоб був холоп, але розумний. Або щоб похожий на хлопа. І щоб по-руськи вмів.

Сторгувалися. Шинкар пішов і за якийсь час привів досить підозрілого вигляду особистість, що була похожою скоріше на батяра міського, ніж на хлопа. Пан Кшивокольський оглядав і, видимо, щось обдумував.

— По-хлопському вмієш?