Петро Поплавський - Сплячий лелека

« 15. І. 43, Студентці.

1. Де проходять тилові оборонні позиції німців на Кавказі?

2. Характер укріплень?

3. В німецькій документації з’явилася кодова назва «Блакитна лінія». Що криється за назвою?

Важливі будь-які подробиці.

Професор ».

30 січня з «фортеці Сталінград» фюрерові «тисячолітнього рейху» надійшла поздоровча телеграма в зв’язку з десятиріччям приходу нацистів до влади. «Над Сталінградом, — з вірнопідданою манірністю запевняв Паулюс, — ще майорить знамено зі свастикою». А насправді сам у цей час сидів з купою штабістів у холодному й вогкому підвалі Центрального універмагу, уже добре відаючи про близький кінець. За злою іронією долі його генерали Зейдліц, Пфефер, Шльомер, командири знищених дивізій Дебон, Лейзер, Даніельс з тупою байдужістю очікували того ж у міцних, товстостінних камерах вцілілої міської в’язниці. Сидять у тюрмі поки що добровільно, проте все це виглядає вкрай символічно. Самі засіли за грати. Німці здавна кохалися у символіці…

Сухе, тонкогубе обличчя Паулюса, якого геббельсівська пропаганда нарекла «народним генералом», нервово тіпалося. Це було йому неприємно і навіть якось принизливо, бо він не міг подолати це незугарне в очах підлеглих пересмикування лицевих м’язів, що спотворювало його і досі розважливе обличчя. Тому крізь стиснуті, як від болю, зуби наказав полковникові Адаму, першому своєму ад’ютантові, загасити біля себе світло.

Нараз у дверях стемнілого підвалу без попередньої доповіді, як воно взагалі-то належить, з’явилася дебела постать генерала Росске. Ніхто йому за це не зауважив: генерал очолював дивізію, Яка боронила центр міста, центром оборони якої був оцей підвал в універмазі.

— Дивізія більше не спроможна чинити опір, — похмуро повідомив Росске. — Радянські танки наближаються до універмагу. Настав кінець.

Він не пішов з підвалу. Сів і знесилено притулився спиною до сірої стіни. І нікому не спало на думку гнати генерала до його конаючих серед руїн і снігових заметів вояків — на пекучий мороз, на колючий вітер, під шквал трасуючих куль. У цю ніч ніхто ніким і нічим не керував, ніхто ніким і нічим не цікавився, ніхто не чекав нікого і нічого. Окрім… Проте все було ясно без слів..

І все ж в ніч на 31 січня, під самісінький ранок, сталася несподіванка. До Паулюса, що, сидячи, куняв у затінку, поспіхом наблизився його начальник штабу генерал-лейтенант Шмідт і вручив термінову телеграму з «Вольфшанце».

У цю останню ніч Фрідріха Паулюса возведено в ранг фельдмаршала! Фюрер особисто вітає новоспеченого фельдмаршала «фортеці», яка нині уся розмістилася в магазинному підвалі.

Швидко. Катастрофічно швидко….

Адже лише в минулому грудні Паулюс з генерал-лейтенанта піднявся до звання генерал-полковника, і от маєш: коли він, власне, став генералом без армії, коли нічого іншого, як з покорою чекати полону, не лишається, йому вручають маршальський жезл.

За які заслуги? їх уже нема: вони назавжди перекреслені червоними стрілами наступу росіян.

Тоді за логікою спливає інше: з якою метою?

От на це запитання, здається, вірогідна відповідь є: фюрер кохається в «нордичній» історії, а з неї відомо, що німецький фельдмаршал ще ніколи не потрапляв у полон. Отже, маршальський жезл — це заряджений пістолет, який слід притулити до лоба і натиснути на гачок, завуальований натяк на те, щоб вчасно наклав на себе руки. Трупожеру з «Вольфшанце» потрібен мертвий німецький фельдмаршал!

— Це, мабуть, мусить означати наказ про самогубство, — з підкресленою зневагою мовив Паулюс. — Однак я не дам фюрерові отакої втіхи.

Був холодний, з рвучким вітром ранок. Фельдмаршал підняв хутряний комір шинелі і пішов до виходу — здаватися в полон, таким способом докорінно оновлюючи вояцьку історію Німеччини. П’ять армій фашистського блоку — дві німецькі, дві румунські, одна італійська — припинили існування. Тридцять дві дивізії і три корпуси знищено, в шістнадцяти вцілілих лишилося від половини до чверті особового складу…

…У «Вовчому лігві» лютувала чергова хвиля хворобливої «кризи довіри». Фюрер не міг вимовити ім’я Паулюса. Коли заходила про нього мова, фюрер з притиском сичав: «Він».

1 лютого Гітлер викликав до себе Цейтцлера. Ад’ютант фюрера майор Енгель сів за столик стенографісток. Нотувати «бесіду», сумбурну й розпачливу, почав о 12-й годині 17 хвилин, тобто тоді, коли рядовий мешканець рейху ще нічого не знав, бо німецьке радіо про катастрофу на Волзі мовчало, а слухати закордон давно було заборонено під страхом смертної кари.