Петро Поплавський - Сплячий лелека

Це були останні в його нікчемному житті слова. Нараз Крістіна вихопила у Майєра пістолет і двічі пальнула в Шмота. Він схопився за горло і впав за вікно. Чути було, як важко гепнулося мертве тіло.

Крістіна вклала в руку Майєра пістолет і скоромовкою проказала:

— Ви стріляли, бо шпигун тікав!

І майнула до коридора. Там кинула до відра натирача підлоги другий «Мінокс» і зникла в своєму номері. Однорукий теж покидав у відро своє причандалля й подався геть.

Крістіна знову вибігла в коридор і загупотіла в двері номера, де жив Хейніш.

— Пане оберштурмбанфюрер! У сусідньому номері стрільба!.. Там хтось стріляв!..

— Скажіть Майєру, хай розбереться! — почула за дверима.

— Його у себе немає!

Майєр ще знаходився в номері Готенхауза. Один. Збентежений, з пістолетом в руці. З вулиці лунали вигуки і швидке тупотіння патруля. Він почув за спиною голос оберштурмбанфюрера:

— Що трапилось? Це ви, Майєре?

— Я, пане оберштурмбанфюрер!

— Ви стріляли?

— Так!

— У кого? — Хейніш глипнув на відчинене вікно.

— З цього номера старший адміністратор фотографував — у нього «Мінокс».

— Що? — аж заревів Хейніш. — Де цей нікчема?

— Я стріляв у нього, коли він намагався втекти через вікно.

Хейніш підійшов до вікна і вихилився у двір: там, окрім вартового, товпилися патрульні солдати і офіцер.

— Живий? — спитав оберштурмбанфюрер.

— Труп! — відповіли знизу.

— Фотоапарат є?

— Затиснутий у руці!..

— Добре. Несіть труп до мене! З фотоапаратом обережніше!

Хейніш мерзлякувато пересмикнув плечима і зачинив вікно. Мовив задумливо, не приховуючи професійного здивування:

— Ось вам, Майєре, зразок методів більшовицької розвідки. Його «легенда»: базарна спекуляція, в’язниця, штрафний батальйон, добровільна здача в полон — усе це легко інсценізувати. Але цього мало! Він, щоб втертися до вас у довіру, виказав кількох більшовицьких і комсомольських функціонерів. Уявляєте, яка підступність? Але — розумна! — закінчив з повагою.

— Це дуже жорстоко, — озвався Майєр.

— Ще б пак! Але ж переконливо… А може… Гм! Схоже на те! Мабуть, під наші кулі потрапили люди, які нічим не завинили перед німецькою владою. Тепер зрозуміло, чому вони геть усі вперто заперечували звинувачення на допитах… Так!.. А ще покійний Кеслер казав, що в червоних для нього зашморг давно сплетено… От як у нашому ділі можна помилятися. Вам наказ, Віллі: негайно проявіть плівку.

— Слухаю!

— І, як належить, зніміть з фотоапарата відбитки пальців, хоч усе і так ясно. Для протоколу.

О восьмій годині ранку Віллі Майєр доповів Хейнішу, що на фотоапараті виявлені відбитки пальців рук старшого адміністратора і що він зумів сфотографувати всіх чотирьох агентів.

— Зумів! — зареготав Хейніш. — Але ж росіянам не передав! Операція залишається в силі, агентів ми залишаємо, як планували. Ваша заслуга, Віллі, ваша… В боргу не залишусь… Шкода тільки, що обірвалась ниточка… Розумієте, Віллі, він повинен був комусь передати фотоплівку. А, чорт з ним! — махнув рукою оберштурмбанфюрер. — Зараз не до цього… Нема коли цим займатися…

Наступного дня Віллі Майєр, повертаючись разом з Крістіною зі служби в готель, поклав їй у кишеню магнітофонну плівку і похмуро мовив — свого кепського настрою не приховував:

— Даремно ризикували, фрейлейн. Наша затія не вдалася. Тільки й того, що ви ледь не наклали головою.

— Чому ж не вдалася, Віллі? — лагідно відповіла Крістіна. — Є і фотоплівка.

— У Хейніша! — буркнув Майєр.

— Заспокойтеся, Віллі, я фотографувала двома фотоапаратами.

— О, ви завбачливі!

— Мабуть, такою народилася…

— У Берліні такі витівки будуть неможливі, — жорстко сказав Майєр.

— Я це знаю, — погодилася Крістіна і, щоб підняти настрій у Віллі, додала: — Але ж і нас буде п’ятеро!

— П’ятеро? — здивувався Віллі. — Це для мене новина. Хто ж вони?

— Хто? Є у нас, у росіян, такий вислів: ти та я, та ми з тобою… От і порахуймо: п’ятеро!

— Виходить, Майєрів аж три?

— Так точно, пане оберштурмфюрер!

— Ого! Ви підносите мене до рангу самого господа-бога: один у трьох лицях…

Їх чекали нові випробування і небезпеки, а вони жартували.

За день до від’їзду Крістіна отримала останню зашифровану радіограму, яка несподівано нагадала їй недалекі у часі І такі вже далекі в її житті студентські роки. Такі далекі, що видавалися нереальними. Чому? Мабуть, тому, що радіограма надто нагадувала екзаменаційний білет. Отой, що містить в собі найважчі запитання: