Аркадій Фідлер - Острів Робінзона

— Welcome! Здрастуйте!

Звичайно, я говорив по-англійськи, бо знав, як відомо, тільки цю мову.

Вони навіть не ворухнулися.

— Good day! Добрий день! — сказав я і приязно, на весь рот усміхнувся, хоч дідько його знає, чи видно було цю посмішку через жахливу гущавину волосся, яким я обріс.

На моє «добрий день» — та ж сама глуха мовчанка.

— З вас ніхто не розуміє по-англійськи? — спитав я. Питання нерозумне, бо якби хтось розумів, то, напевно, уже відповів би.

Матрос Вільям навчив мене колись кількох іспанських слів. Я позбирав їх тепер у голові і крикнув:

— Buenos dias! Добрий день!

З того боку — тихо, ані мур-мур. Тільки хтось із тих, що стояли трохи далі, поворухнув рукою, а інший немов стиха зітхнув. З облич тих, які стояли найближче, я зрозумів, що ці люди знали іспанську мову.

За мить я знову розпочав:

— Amigo. Друг. Bueno amigo! Добрий друг!

При цьому я вказував на себе і бив себе в груди, щоб не було сумніву, що добрий друг — це я.

А вони ніби перетворилися на льодові бурульки. Я не чекав, що мене приймуть так недружелюбно. Невже вони так перелякалися, побачивши бородача, що зовсім остовпіли і не могли навіть язиком ворухнути?

Але я ще не здавався.

— Amigos! Друзі! — сказав я і, широко махнувши рукою, обвів у напрямку їх коло…..недвозначний рух, з якого легко було зрозуміти, що я всіх їх вважаю за своїх друзів.

В юрбі де-не-де почувся приглушений шепіт, але враз притихли, і я знову не діждався ніякої відповіді.

Мені вже невистачало ні слів, ні кмітливості. Що б його ще зробити, щоб розворушити і переконати цих людей?

Я догадувався, що в мені, зарослому волоссям, вони впізнали європейця, і саме це пройняло їх таким недовір'ям.

Лишився ще один спосіб, але дуже непевний.

— Манаурі! — вигукнув я.

Десь збоку долинув до мене вигук здивування.

Я вчепився за нього як за останню надію.

— Манаурі! — повторив я, вимовляючи ім'я якнайвиразніше.

— Го! — одізвався високий індієць, виходячи з-за пальми, за якою до цього часу стояв. Це був той самий чоловік, який недавно купався в струмку.

Хвиля радості залила мені серце. Значить, це земляк моїх хлопців, родич Вагури.

— Манаурі? — ще раз повторив я питальним тоном, щоб упевнитися.

— Si, si! Так, так! Манаурі! — відповів індієць. Величезне здивування відбивалося на його обличчі.

Я добре уявляв собі, що діялося в душі цієї людини; втік разом з іншими на безлюдний острів, а тут з'являється перед ним, мов привид, чужий, бородатий чоловік, європеєць, якого він ніколи й на очі не бачив, і гукає його по імені!

Манаурі, все ще з виразом остовпіння на обличчі, почав наближатися до мене, коли несподівано підскочив велетенський негр і затримав його. Збуджений, він щось швидко пояснював індійцеві, грізно вказуючи в моєму напрямку. Безсумнівно, остерігав його переді мною.

Манаурі був показний на зріст, але негр перевищував його ще на півголови. Це мав бути неабиякий силач; на широких плечах і випуклих грудях звивалися могутні клуби м'язів. Як я зумів оцінити на відстані, у нього були бистрі, проникливі очі, жваві рухи і владна, як у людей, що звикли наказувати, постава. Напевне, то був їх вождь.

Розмова між Манаурі і негром була дуже бурхлива. Сперечалися. Негр поривчасто, Манаурі спокійніше. Я відчував, що негр намагається затримати його, а він хотів піти до мене й поговорити.

— Манаурі amigo! — кричав я на все горло до індійця, розраховуючи на те, що він не піддається умовлянням негра. — Amigo Манаурі!

З напруженими вкрай нервами, я відчайдушно витискував з пам'яті різні іспанські слова, які будь-коли чув. Ішлося про те, щоб подолати опір завзятого негра і переконати всіх інших у моїх дружніх почуттях.

Вперті слова приходили до мене, мов полохливі птахи.

— Go… amigo… de todos! Я друг усіх вас! — ледве склеїв я і, радий, що мені це вдалося, голосно вигукував по кілька разів, немов урочисте заклинання.

Великий негр поспішно щось наказав кільком товаришам; ті бігом кинулися в зарості і почали продиратись крізь кущі, щоб одрізати мені відступ. Зрозумівши їх наміри, я голосом і рухами голови та рук виразив свій протест, а потім кинувся тікати. Я мчав за якихось сто кроків попереду погоні. Не могло бути й мови, щоб мене наздогнали: будучи колись відомим у Віргінії бігуном, я й на острові зовсім не втратив швидкості.

Обернувшись до своїх переслідувачів, я кивав їм, щоб перестали гнатися за мною, але ті мчали ще завзятіше. Їх було шестеро чи семеро. Якщо не опам'ятаються в останню хвилину, буде погано: проллється кров, їхня кров.