Аркадій Фідлер - Острів Робінзона

— Люди… Люди… — белькотів незрозуміло, не в силі перевести подих.

Мов божевільний, показував увесь час назад.

— Що, люди?! Які люди?

— Багато людей… Багато… Багато…

— На морі?

— Ні!.. Причалили!

— Далеко звідси?

Вагура поперхнувся, губи у нього тремтіли, мов у лихоманці. Тільки через хвилину зміг відповісти.

— Біля гаю, де папуги…

— Скільки їх?

— Не знаю… Сила-силенна… Ціла хмара!..

— Гналися за тобою?

— Ні.

— Не помітили тебе?

— Ні.

— Це добре!.. А які люди? Іспанці?

— Так, іспанці!

— Як ти пізнав, що то іспанці?

Вагура не міг відповісти, як пізнав, але запевняв, що іспанці.

Мені спала думка, що то, може, з острова Маргарита прибула карна експедиція іспанців проти нас. Миттю ми скочили до печери по зброю. Три наші рушниці були готові до стрільби. Вісім інших ми швидко зарядили і поставили біля стіни так, щоб були під рукою.

Потім з підзорною трубою в руках вилізли на гору, але навіть з самої вершини її не змогли помітити будь-якого сліду прибулих. Гай з папугами, що розкинувся приблизно за три милі, ховався за мисом, який утворювало тут вигнуте, мов лук, узбережжя острова.

— Треба глянути на них зблизька, — заявив я. — Підкрадьмося до них.

— Як добре, що у нас є рушниці! — зітхнув задоволено Арнак.

— І як добре, що ви навчилися стріляти!

До обіду було ще далеко, а день обіцяв бути важкий і сповнений невідомих пригод. Отже, ми приготували собі трохи харчів на дорогу, старанно оглянули рушниці; я, крім того, заткнув за пояс заряджений пістолет, а на додаток до вогнестрільної зброї ми взяли й луки: можливо, нам доведеться стріляти, не виказуючи себе звуком.

Спочатку я думав залишити Вагуру біля печери захищати її на випадок чужого нападу, але хлопцеві це не подобалось і він дуже засумував.

— Що з тобою? Не хочеш залишатися? — здивувався я.

— Краще піду з вами!

— Ти, може, боїшся бути сам? — запитав я роздратований.

В'їдливі мої слова боляче вдарили його.

— Я не боягуз, Яне! — гаряче заперечив. — Я не боягуз.

Шкода мені стало, що я так необережно торкнувся його честолюбства. Який же з нього був би захисник нашої садиби, коли б йому довелося боротися проти зграї ворогів? Сам він не витримав би, а разом з нами міг би принести користь.

— Добре, Вагура! Підеш з нами!

Зброю, яка залишалася, ми для певності сховали так, щоб ніхто її не знайшов.

Ми вирушили в розвідувальну експедицію, тобто не думали ні на кого нападати, в крайньому разі — захищатися зблизька, якщо на нас нападуть, отже, важкий і далекобійний мушкет мені був непотрібен. Замість нього я взяв легшу рушницю. Замінили ми також заряди. Вийняли кулі і зарядили рушниці нарізаним свинцем, щоб на випадок сутички одним пострілом поражати кількох напасників.

Усі мовчки вийшли з печери. З самого початку кожен з нас був обережний. Ішли один за одним — я перший, Вагура останній, — тримаючись краю чагарника. Часто зупинялися, прислухаючись до звуків, але, крім шуму близького моря і звичайних криків лісового птаства, нічого не чути було.

Обійшовши мис, ми побачили їх на відстані милі. Я підніс до ока підзорну трубу. Чимало прибулих лежали на приморському піску в тіні кокосових пальм і спали, немов звалені смертельною втомою. Інші сновигали поблизу, очевидно, шукаючи їжі, бо кілька з них вилізли на пальми і зривали плоди. Я налічив близько тридцяти чоловік, але в гущавині могло бути більше. Я звернув увагу на те, що на морі не було видно жодного судна, на якому вони могли сюди припливти, і тільки три човни лежали на березі.

Знизавши плечима, я подав Арнакові підзорну трубу:

— Осліп я, чи що? Придивись-но добре! Як вони сюди припливли?

Індієць уважно вдивлявся в далечінь. Коли опустив підзорну трубу, його обличчя виражало остовпіння.

— Не видно судна! — сказав. — Може, висадило їх на острові і попливло.

— Сумніваюсь! В такому разі у них було б не три човни, а щонайбільше один…

— Ти думаєш, Яне, що вони здалеку припливли на цих трьох човнах?

— А як же інакше? Човни невеликі. Мали бути дуже перевантажені, якщо в них умістилося стільки людей!

— Пхе, у них навіть парусів немає! На самих тільки веслах припливли. Але звідки?

— Просто з острова Маргарита…

— В такому разі це іспанці?

Все це здалося нам дивним і таємничим. Хто ж розумний вирушав би у відкрите море, в далеку, як-не-як, мандрівку з таким нікчемним спорядженням, у таких вутлих човнах? І до того ж у такій великій кількості? Щоправда, погода була сприятлива для гребців, але хай би спокійне досі море хоч трошки розхвилювалось — і катастрофа неминуча. Дивно легковажні ці чужі люди.