Аркадій Фідлер - Острів Робінзона

— То що, згода? — спитав я.

— Так… пане! — відповів несміливо і, помітивши свою помилку, засміявся.

— Яне, Яне! — вигукнув я, погрожуючи жартома пальцем.

Вагура став поміж нами і, вказуючи по черзі на нас пальцем, немовби представляючи, називав імена:

— Вагура, Арнак, Ян!.. Ян, Арнак, Вагура!..

На отруйних ліанах саме були плоди, і хлопці дуже обережно зібрали кошик цих плодів, схожих на наш терен. Спочатку варили їх у глечику, а коли відвар став густіший, перелили його у видовбану в камені заглибину, прикрили плитою з панцира черепахи і знову підігрівали на однаковому вогні. Потім у густий уже кип'яток бруднозеленого кольору опустили на кілька годин вістрями стріли. Висушені стріли були готові до вжиття.

Результати випробування перевершили всі сподівання. Птах з породи куриних, схожий на індика, пробіг поранений ще кільканадцять кроків і впав. Хвилину подригав ногами і вже був мертвий.

— Та це ж б'є, мов грім! — здивувався я. — І довго отрута зберігатиме в стрілах свою силу?

— На протязі багатьох місяців, — відповів задоволений Арнак.

Вістря стріл, так само небезпечні для нас, як і для тварин, хлопці тримали зав'язаними в мішечках із заячих шкурок.

В цей час я почав уже поволі вставати і, хоч знесилений, пробував допомагати в деяких легших роботах. Ще місяць, і не тільки загоїлись рани, а й сили майже повністю повернулися до мене. На грудях і на лівому плечі залишились тільки глибокі шрами.

Після листопада, який часто дарував нам зливи, настав більш погожий грудень. На початку січня погода усталилась. Сонце пішло на південь і хоч і дуже пригрівало, але не пекло так, як у попередні місяці, коли воно проходило понад нами.

Підготовка до виїзду була закінчена. Для верхнього помосту ми використали не дошки, а бамбукові тички, досить міцні і багато легші. Бамбук ріс за Озером Достатку. За кілька недалеких мандрівок на море ми випробували свою споруду — результат багатотижневої праці. Пліт добре тримався на воді.

— Він кращий від того, на якому вам не вдалось переплисти через протоку? — спитав я індійців.

— О, Яне! — відповів Арнак. — Навіть порівнювати не можна!

Настали останні хвилини перебування під нашою горою. Майже цілий рік я провів тут, і тому перед під'їздом треба було відвідати всі закутки, з якими я зжився. Признаюсь, що я з деяким хвилюванням дивився востаннє на Озеро Достатку, на струмок, який поїв мене солодкою водою, на частину лісу, названу колись Заячим Закутком, де ми давно вже знищили останнього зайчика, і на галявину ящірок, на якій уже з місяць, як не було ящірок.

Ми не знали, що робити з живими папугами, яких налічувалось вісім. Вони були приручені, але брати їх у дорогу не було рації. Випустили їх на волю. Птахи сіли на верхів'ях дерев поблизу печери і страшенно верещали, немовби з великого жалю. Зовсім не збиралися відлітати.

Одного тихого дня ми склали припаси на пліт і спокійним морем вирушили в дорогу. Це був перший етап нашого рейсу. Ми причалили приблизно за три милі далі на південь, на косі, яка висувалася з острова біля його південно-східного узбережжя. Звідти ми вирішили переплисти протоку навскіс при сприятливому вітрі, тобто при вітрі, який дув би з півночі на південь, у бік материка.

Тепер, коли з дня на день ми мали покинути острів, думки мої часто забігали вперед, до пригод, які чекали ще мене в майбутньому. Я мало що знав про настрої і звичаї племені араваків, до якого ми вибиралися, крім того, що вони ненавиділи білих напасників і були людоїдами. Про це людоїдство я наслухався немало грізних оповідань і начитався хоча б у книжці про Робінзона Крузо.

Прибувши на косу і розташувавшись табором, я запитав молодих товаришів, як воно буде — чи аравакам не спаде на думку прийняти мене, як ворога, і зарізати, як зайчика?

Хлопці здивовано глянули на мене:

— А чого б мали прийняти тебе як ворога?

— Я ж білий…

— Білий — так, але ж наш друг!

— А якщо вас не послухають, тоді що?

— Мусять послухати, — ми ж розповімо головному вождеві все, що трапилось, і те, що ти завжди був нашим другом, і… і…

— І цього буде досить?

— Досить, Яне!

Арнак на хвилину замислився, потім підвів на мене погляд, сповнений неприхованого жалю, і пояснив:

— Білі люди вважають нас за жорстоких дикунів, які стоять ближче до звірів, ніж до людей. Білі люди думають, що у нас немає ні почуття, ні порядку і що кожен поводиться мов дурна істота, без розуму. Це неправда, Яне!