Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

— І ви все це знаєте й пам'ятаєте? — Від подиву очі мої округлились, стали витрішкуватими, як у морського бичка.

— І не лише це, — трохи хвальковито, як мені здалося, додав Адам Варфоломійович. — А втім, розповідайте, Наталіє Кіндратівно!

— Отже, висадились вони на той суходіл, — мовила Наташа. — Стали жити-поживати, аж поки виникли між ними чвари… На початку минулого століття, коли на Піткерн. — невідомий цивілізованому світові острів — натрапило американське судно «Топаз», з екіпажу «Баунті» там лишився один матрос, звали його Олександр Сміт.

— До чого ж цікаво! — мимоволі вихопилось в мене.

— Розповіли правильно, — похвалив Адам Варфоломійович Наташу. — От лише пропустили один важливий епізод. Адже кількох бунтівників таки привезли в Англію, де їх і страчено.

Поки ми говорили про моряків «Баунті», плоди хлібного дерева спеклися. Один, два… ще і ще! Адам Варфоломійович розгріб гарячий пісок і, витягнутим і під нього «коржі», подав Наташі й мені.

Та це ж печений гарбуз! Точно так у нашому селі печуть гарбузи. З боків вони обвуглюються, чорніють, зате всередині смачні: їж — за вуха не відтягнеш.

Ми заходилися обчищати ті хлібці. Е, Паганель перестарався — більшість плодів жаки зовсім обвуглилася й згоріла. А ті, їстівні, впали в пісок — на зубах скреготіло, мов товчене скло. Як видно, полінезійської пасти-попої не вийшло.

— Ну, як?

— Їсти можна, — відповіла Наташа і, аби не образити Адама Варфоломійовича, заходилась відкушувати шматочки жаки.

Я від неї не відставав.

Що вам сказати? Звичайно, хліба ці плоди замінити не можуть — даремно той «Баунті» перетинав моря! — одначе смаком нагадують прісний корж або перепічку.

— Ох і смачне ж! — їв я, примовляючи.

Але Паганеля не обдуриш: він бачив, що нам його страва не подобається. Обличчя в Адама Варфоломійовича спохмурніло. Він мовчки наминав коржі.

— Ні, прєстат оціозум ессе квам мале агере! — сердито забурмотів щось незрозуміле.

Як потім я довідався, цей його латинський афоризм означав: краще не робити, ніж робити погано. Може, й так — я з ним згоден.

Не знайшовши прісноводної криниці та хтозна й на що змарнувавши час, ми повернулися назад, до мису… Вода ще більше відступила, і за протокою, яка розділяла Кілі-Кілі й сусідній суходіл, на зовнішньому бар'єрному рифі пагорбилося кілька острівців. До них можна дістатися вбрід — по мілководних, залишених після відпливу калюжах.

Ми перепливли нешироку і теж обмілілу — в кількох місцях дно підступало до самої поверхні — протоку і, ступаючи по крихкому кораловому килиму, що встеляв навколишній риф, наблизились до острівців.

Вони були значно більші від тих запримічених нами на початку морського відпливу голомозих негритянських голів-брил, хоч, правда, площею жоден не перевищував і сотні квадратних метрів.

Знизу на них в обвід зеленіла ворсиста, ніби замшева, торочка — колонії водоростей. А на маківках суходолів, куди, мабуть, не завжди дістає вода, тулились приземкуваті кущі.

Такі острівці, на думку Паганеля, — кращі за будь-яку природознавчу лабораторію. Все, до найменшої стеблинки, на видноті: дивись, вивчай! Тим паче, що суходіл відмежований од навколишнього світу. Тут собі мимохіть виникає безліч проблем: як рослини сюди потрапили, як пристосувались до зовнішнього середовища, чи є в них подібність із представниками рослинного світу інших островів…

Вибір наш випав на крайній, сусідній з протокою острівець. По-перше, недалеко, до того ж серед інших острівців-пуп'янків він найвищий. Якщо навіть налетить висока хвиля — не страшно: можна перейти на пагорок, там і пересидіти.

Сонце вже котилося до обрію, його вогниста куля торкнулась вершечків ледь помітних здаля дерев на західному березі Туамако.

Було надвечір'я.

Острівець, до якого ми дісталися, виявивсь таким цікавим, що А дам Варфоломійович з головою поринув у роботу. Він обмірював висоту і товщину кожного деревця, пильно розглядав неглибоко вросле в скелястий грунт коріння; для чогось збирав квітковий пилок тамтешніх рослин, в той час як ми з Наташею довгоногими чорногузами ходили по рифах, брьохали в коралових калюжах-заглибинах, палицею виколупуючи звідти різноманітні черепашки.

Які ж вони гарні, ті пестунки океану, і скільки там їх! Ота схожа на мініатюрний палац-хатинку, в якій живе неповороткий, але обачний молюск. Як тільки я підніс до нього палюгу, він сховався в свій перламутровий панцир, не забувши водночас затулити вхідних, схожих на п'ятак «дверцят»… А ця — світло-жовта, округла, мов диня, з довгастим хвостиком-спіраллю на кінці.