Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

— І про бунт на «Баунті» знаєте? — глянув на неї Паганель.

— Знаю, — відповіла Наташа.

Час уже й обідати. З собою ми взяли кілька кокосових горіхів: два зелених, з рідиною, яка заміняє воду; решта — спілі, всередині яких смачна-пресмачна і дуже поживна копра. В Полінезії вона буцімто основний продукт харчування. От і нас копра виручає з першого дня перебування на Кілі-Кілі. Шматка її, як долоня завбільшки, досить, щоб довго не хотілося їсти.

А тепер у нас ще й цей делікатес — плоди жаки.

Адам Варфоломійович розгріб пісок, звелів мені принести хмизу — в хащах вистачало! — і заходився видобувати, тручи палицю об палицю, вогонь.

Багаття запалало. Але всім нам довелося добряче попотіти, перш ніж пішов димок і затанцювала крихітна пелюстка полум'я.

Загадково всміхнувшись, ботанік повідомив, що він у земляній печі зараз пектиме перепічки… Коли дрова згоріли, Паганель присипав вугілля піском, притрусив листям, поклав зверху плоди хлібного дерева і знову насипав піску.

— Тепер чекаймо! — з полегшенням зітхнув. — З тіста жаки, замішаного на воді й підсмаженого, вийде смачна паста — попої, як звуть її полінезійці.

— А звідки ви це знаєте?

— О, таємниця! — так і не відповів на моє запитання Паганель.

— Наташо, що то за «Баунті», про який тебе запитував Адам Варфоломійович? — поцікавивсь я.

— Хочеш послухати?

— Дуже!

— Ну, гаразд, — і вона розповіла.

Трапилося те давно, точніше — в кінці позаминулого століття…

Одного похмурого дня від берегів Англії відчалив трищогловий військовий вітрильник з кількома десятками матросів на борту. Всі вони були сповнені найкращих надій, і жодному з них навіть на думку не спадало, що більшість уже ніколи не побачить рідної домівки, а декого чекають страшні випробування і ще страшніша смерть.

Море завжди підступне й небезпечне, та ще підступніші жорстокі люди. І поки «Баунті» плив на Таїті (а він прямував якраз до цього острова), стрічалися шторми, урагани, а серед членів екіпажу спалахували постійні сварки.

У ті часи Англія начулась від учасників експедицій капітана Кука таких чудес, що, мабуть, не в одного виникала думка неодмінно побувати на щойно відкритих тихоокеанських островах. Розповідали, ніби на Таїті росте дерево, що живородить хліб. Так, не колоски, не зерно, а справжнісінькі паляниці — готовий хліб! Це загадкове деревце і покликало моряків «Баунті» в далеку мандрівку.

Було це так. На Американському континенті, у так званій Вест-Індії, англійські колонізатори освоювали нові землі. Праця невільників, які гнули спину на білих панів, була невигідна й малопродуктивна. Та ходив поголос, що десь є дерево, яке саме родить готові хлібини. А що, коли привезти його пагінці до Вест-Індії?

Так з волі рабовласників-плантаторів «Баунті» вирушив на Таїті.

І все могло закінчитись як слід: саджанці хлібного дерева опинились би в Америці, а учасників плавання чекала б винагорода. Та…

— Капітан Блай, — вела далі Наташа, пригадуючи колись прочитане, — був породженням самого диявола. Бездушний, немилосердний, він навіть поглядом міг так обпекти матроса, що в того, сіромахи, поза шкірою ішов мороз. Знущався, пускав у хід кулаки. Мало йому було звірств над матросами — він і з офіцерами не краще поводився. Та наскочила коса на камінь. Під час розправи капітана над штурманом Флетчером останній не витримав — дав Блаю відсіч. До Флетчера приєдналися матроси, спалахнув бунт. Блая та вісімнадцять його прибічників бунтівники посадили в човен, а самі повернулися на Таїті.

— І що ж далі? — з нетерпінням перепитав я.

— Далі? А далі таке…

Я почув про те, як матроси повсталого вітрильника захопили з собою молодих таїтянок і вирушили шукати надійної схованки.

— Ну, й знайшли?

— Аякже! То був безлюдний острів Піткерн. Він, до речі, десь неподалік від атола Туамако. Не знаєте, Адаме Варфоломійовичу, — звернулась Наташа до ботаніка, що якраз витягав з печі «перепічки», — де розташований Піткерн?

Паганель випростався, — обличчя замазурене, в сажі, чуб підгорілий, теж у кіптяві, спадає на очі, — помовчав хвильку. Потім сказав:

— Стривайте, колего, зараз! — Він подумав і, перевівши подих, ніби по-писаному, випалив: — Острів Оено розташований на двадцять третьому градусі п'ятдесят шостій мінуті південної широти сто тридцятому градусі сорок четвертій мінуті західної довготи. Це на якихось десять градусів південніше від Туамако. Ну, а Піткерн за сімдесят три милі на південь-пів-день-схід від Оену.