Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

Пізніше, коли нога торкнулася суходолу і я, знесилений, впав на гарячий пісок невідомого острова, в душі ворухнулась не радість, що от, мовляв, нарешті опинився в катастрофі. Я подумав про інше: а таки правду говорив боцман: пригоди на морі — нещастя. І аби не мужність — я не боюсь цього слова! — нашого Андрійовича, могло б трапитися так, що жоден з нас уже ніколи не побачив би берега. От тобі й тиран, от тобі й дракон!

Тієї миті, як хвиля вдарила в човен, накривши нас із головою, ми остаточно потрапили в обійми стихії. І шансу на порятунок, здавалося, не було: так принаймні вирішив я.

Та й хто ж би на моєму місці не розгубився!

Випірнувши, я глянув навкруг і мимоволі жахнувся: з товаришів — нікого. Лише хвилі, неначе велетенські змії, вигинали свої в'юнкі, поплямовані в біле, з пасмами бурих водоростей спини. Та ще деінде витикалися зубці вчорнілих гострих скель. Але вони були такі примарні, лише на мить з'являючись з-під води, що зарадити нам нічим не могли, — отже, на поміч їх марно й сподіватися.

Друзів поглинула морська безодня, — вжалило страшне припущення, — тепер черга моя. Бо хоч берег лежав за кілька миль, одначе самотужки з цієї водокруті мені не вибратись — течія бурунила воду, як навіжена, утворюючи колотнечу. Незрозуміло, в який бік вона спрямована, куди той плин — до берега чи у відкрите море.

А в страху, кажуть, великі очі. От і моя пам'ять блискавично вихопила з прочитаного колись: біля бар'єрних рифів припливно-відпливні течії досягають неймовірної сили.

Якщо бар'єрний риф розташований неподалік коралового атола, то прибій перекидає через риф велетенські маси води, і тоді в протоках між ними виникає стійкий відтік води в океан.

І далі знову недоречно виявилась моя обізнаність: відпливна течія, яка струменить в океан, така шалена, що протистояти їй не може жоден човен, тим паче — плавець. Не дивно, що я уявив себе далеко в океані, куди мене жбурнув високий прибій. А навкруги — акули, морські змії, інша гидь. Кінець! Прощай, мамо…

Та не встиг я про це подумати, домальовуючи в уяві жахливу картину своєї смерті (бо допомогти мені ніхто не міг — адже «Буревісник» лишився по той бік острова чи й взагалі знявся з якоря), як раптом коло мене з піни морської виткнулась кругла, мов кавун, голова Мотовила.

Наковтавшись води, він почав відкашлюватись, боязко зиркаючи на піняве море.

Потім з'явилися Окань, Журавка. Трохи далі, за гребенями хвиль, випірнули й Наташа, боцман та Паганель.

— Живі?! — не тямлячи себе від радості, вигукнув я.

— Живі, зміцнілі, хрещені водою, — білозубо посміхнувся Окань.

Але жарт, що й казати, вийшов жалюгідним. Поправляючи на грудях рятівний пояс, Окань, так само, як Мотовило, розгублено дивився на хвилі, серед яких око марно шукало тверді, на яку можна було б ступити, — вода затопила навіть вершечки скель.

— Сюди! — помахом руки наказав боцман.

Нагрудник надійно тримав мене на плаву, вода була тепла, аж гаряча, і неймовірно солона. Мені треба було перебороти течію — і я наввимашки поплив до боцмана. За мною Мотовило, а віддалік Окань і Журавка.

Виявилось: цих кілька десятків метрів подолати не так-то легко. Течія зносила вбік — боцман з товаришами лишалися праворуч, за високими шаленіючими хвилями.

Ага, нарешті перехитрили водокруть.

Журавка пірнув, трохи проплив під водою. Ще і ще! Я спробував наслідувати його приклад, але нагрудник звів нанівець усі мої спроби. Нарешті і мені вдалося прибрати найвигіднішого для плавби положення.

Так само зробили й інші… Кожна наступна хвиля, набігаючи, підштовхувала вперед. І от ми біля Андрійовича.

Паганель — чи то з переляку, через те що все трапилося так несподівано, чи, може, й справді знесилився, бо як-не-як дідусеві шістдесят! — був смертельно блідий. Залиті солоною водою очі (до того ж на чоло спадало пасмо мокрого, липкого волосся) дивилися розгублено. Навіть зблизька він анічогісінько не бачив.

— От що, хлопці, — розпорядився боцман. — Ти, Мотовило, і ти, Журавко, беріть «на буксир» Адама Варфоломійовича, а Солоний і Окань нехай підтримують Наташу.

— Я сама! — обурена запропонованою допомогою, озвалась дівчина.

— Сама чи не сама — мене це не цікавить! — заперечив боцман. — Хлопці нехай пливуть поруч. І всі — за мною! — наказав він. — Робити так, як я. Але тримайтесь на значній відстані.

Він підпірнув під хвилю і поплив геть від рифу, на широке, все в пінявих брижах плесо. Водокруть там, здається, не така шалена. А втім — побачимо…