Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

— Таке воно, море! — одного разу сказав нам Андрійович. — На землі живеш довгі роки, а так, буває, й не відчуєш — гостро й сильно, як це трапляється часто-густо тут, — жадоби життя, боротьби з розлютованою стихією.

Якщо говорити про себе, то я до моря теж прикипів душею, полюбив його суворість — усе те, що пов'язано із службою на кораблі. І все ж раз у раз, всупереч здоровому глузду, вимальовуються перед моїм внутрішнім зором химерні картини морських пригод… От наш «Буревісник» попадає в тайфун; все трощить і змиває з палуби люта буря. В ефір летить тривожний сигнал «SOS». Жити лишилося лічені хвилини. І раптом — своєю уявою різко повертав я хід подій — море вгамовується, буря вщухає, а корабель випливає на чисту воду, де під сліпучим сонцем на вічнозелених тропічних островах стоять високі кокосові пальми, ваблячи нас у довгожданий затінок… А то ще ми рятуємо потерпілих, корабель яких пішов на дно, або й самі опиняємось на безлюдному острові.

Фантазії моїй, як бачите, немає меж. Бо кожен, хто прочитав бодай одну книжку, — таку, скажімо, як «Робінзон Крузо» чи «Таємничий острів», — неодмінно чекатиме від моря різних пригод.

Про це я нині й сказав боцману, мрійливо оглядаючи далечінь.

— Гм… — вислухавши, глибоко зітхнув Андрійович. — Ніхто, звичайно, не застрахований од несподіванок, — розсудливо мовив він. — Море завжди лишається морем, щедрим на прикрі витівки. Але для того ми, хлопче, й кинули йому виклик, щоб не воно нам, а ми йому диктували свої умови! Ну, а пригоди, які рояться в твоїй голівці, вони на морі, — пронизуючи мене допитливим поглядом, додав боцман, — як би це точніше сказати? Ну, одне слово, нещастя. Не заперечуй, не заперечуй! — на півслові перебив мене Андрійович. — Знаю, що дотримуєшся іншого погляду: як так без пригод? Нічого, друже, — закінчив він, — поживеш — зрозумієш помилку. Головне не це — інше: щоб не розваг та легкого життя шукав, вирушаючи в далеку дорогу.

Наш човен ближче і ближче підходив до берега. Ми подолали вже більшу частину відстані, і атол тепер був майже поруч. Та до самого берега Журавка підпливти побоявся: на коралових рифах звивалась, бурунячись, біла торочка прибою.

— Бери ліворуч, чого спиш?! — перекрикуючи гуркіт мотора, звелів Андрійович.

Дракон, як завжди, мав рацію. Озвався він вчасно: не встиг керманич перекласти стерна, як з-під води виткнулися схожі на зуби химерної істоти зчорнілі шпичаки скель.

Наскочити на них — і пробоїна в днищі забезпечена. Щоб уникнути цього, відхилилися в бік моря.

Попереду, де смуга прибою зливалася з імлистим видноколом, темнів довгастий мис.

Порослий чагарями, що підступали аж до води, він заважав нам оглянути далину. А там, за нею, і лежав острівець, до якого ми простували.

Мис, нарешті, лишився позаду. Нам відкрилась казкова картина: за пінявими бурунами у вузькій протоці височіли, здіймаючись до самісінького неба, гінкі пальми.

Вони росли на острові з краю в край. Розкрилена над водою смарагдова гущавина з окремими велетнями-стовбурами, що виділялися з-поміж інших дерев, здавалася напнутим на щогли вітрилом. Та й сам плаский суходіл своїми гострими обрисами нагадував шхуну, що лине серед хвиль.

Ми зрозуміли: то острівець Кілі-Кілі.

Звернутий до нас своїм видовженим боком, він був не більше двох-трьох кілометрів завдовжки і, хоч протилежний берег заступала стіна дерев, через що важко було його роздивитись, певно, ще менший завширшки.

До цього острова, подолавши бурунисту течію, нам і треба дістатися. Та… Ось він, той фатальний випадок, що будь-якої миті може трапитися на морі. Цього разу пін чомусь обрав саме нас.

А тепер скажи, Андрійовичу, хто ж диктує умови: ми чи море? І взагалі, як після всього цього не повіриш, що море — всесильне і бавиться людиною, як кіт мишею: у мить може проковтнути, й сліду не лишиться.

Мотор, кахикнувши, наче дідуган, замовк. Човен підхопила, понесла течія.

— Весла! — владно наказав боцман, вмить оцінивши небезпеку. Човен, потрапивши у вир, от-от міг наскочити на рифи або й зовсім перекинутись.

Я з Мотовилом стрибнув до весел, поспіхом вставляючи їх у кочети.

Інші теж заметушилися, мов по авралу. Та це й справді був аврал. Журавка досі ще — і безуспішно! — намагався завести мотор, Окань допомагав Наташі й Паганелю, аби ті не заважали стерновому пересісти з корми.

Якщо до цієї хвилини кожен з нас, матросів, почував себе на човні безтурботним, то тепер ми зрозуміли свою відповідальність за людей і довірений нам мотобот, миттю згадали про свої безпосередні обов'язки, а ще — про покору залізній волі боцмана, який голосом, що не допускає заперечень, наказував: