Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

— На воду!

Ми з Мотовилом, як і належить після поданої команди, занесли лопаті весел до носа шлюпки, розвернули їх вертикально і почали гребти. Але течія була така шалена, що наші зусилля виявились марними.

Боцман зрозумів це першим. Він гукнув:

— Журавко, облиш мотор! Разом з Оканем… — Не докінчивши, подав команду: — Кочети вставити!

— Хлюпнула хвиля — й останній матрос зник у піняві морській, — недоречно встряв зі своїм базіканням Окань.

— Облиш балачки! — різко кинув боцман.

Хлопці, рівняючись на нас, загребних, теж вставили в гнізда кочети, розвернули їх рогатками вздовж планшира.

— Навались! — тепер уже всім нам наказав Андрійович.

За цією командою, що подається, коли треба збільшити швидкість човна, ми ще жвавіше запрацювали веслами, загрібаючи щораз дужче.

Енергійні помахи та сильні ривки трохи протистояли вирові: човен почало зносити ліворуч, де хвилі були не такі круті, а течія спокійніша.

Проте раділи ми передчасно. За якусь хвилину вода знову взяла своє: завирувала-закипіла. Гривасті хвилі, налітаючи звідусюди та перехлюпуючи через борт, штовхнули човен у шалений вир.

Ми не переставали гребти. Боцман теж взявся за весла, а Наташа й Паганель черпаками виливали з човна воду.

Даремно: течія зносила нас все ближче й ближче до скель.

Поштовх знизу був такий сильний, що Мотовило, перелетівши через Оканя, який сидів навпроти нього, впав у носову частину мотобота.

Хвиля, жбурнувши нас на підводний риф, осіла й розтала, а на її місці з піняви виткнулось оголене каміння. Не встигли ми глянути на ті примари, як під ногами відчули воду, що прибувала й прибувала.

— Полундра! — несамовито зарепетував Мотовило. — Тонемо! Братва! Рятуйся, хто може!

Він зопалу кинув весла, намагаючись стрибнути за борт.

Дужа рука Журавки схопила його за плече.

— Ти чого панікуєш?! — суворим поглядом обпік його старший матрос. — Ану, ні з місця.

Мотовило, понуривши голову, взявся за весла.

Цей мимовільний вибух переляку хвальковитого моряка на якусь мить подіяв і на нас: може, й справді краще стрибнути за борт, ніж чекати, поки човен перекинеться і накриє всіх з головою?

Принаймні така думка майнула в мене. Та я вчасно підбадьорив себе — жодним порухом не виказав занепокоєння.

Наташа, що саме випросталась із черпаком у піднятій руці, аби вихлюпнути воду, лише пополотніла. Я здогадався, що вона теж перелякалась. Але, нараз опанувавши себе, ще міцніше стиснула губи і кинула презирливо:

— Ну й моряк! Я з таким би навіть баштан не відважилась стерегти.

Її обличчя, всіяне ластовинням, палало гнівом: щоки почервоніли, в очах світилася зневага.

Ми, присоромлені, ніби її слова стосувалися кожного з нас, ще енергійніше налягли на весла. Та боцман, щоб відхилити човен убік і уникнути зустрічі з небезпечним рифом, владно наказав:

— Ліві — на воду! Праві — табань!

Сам він кинувся до пробоїни: впав на дно човна, спиною вперся у півметровий отвір у днищі.

— Брезент, мерщій брезент! — гукнув Паганелю, біля якого на банці лежав невеликий пак.

Адам Варфоломійович, з ніг до голови забризканий водою, підсліпувато озираючись, намагався його намацати. Та Наташа випередила. Хутко простягла руку, схопила рятівну тканину. Розв'язавши пак, витягла з чохла брезент, подала боцману.

А хвилі лютували. Вони завели навколо нас відьомський танок. Били в борти, налітали звідусіль.

Води в човні дедалі більшало. Під її вагою він осідав, немов нижчав. Пробоїна виявилась такою великою, що брезент не допомагав.

— Вдягти нагрудники!

Коли відчалювали від «Буревісника», рятівні нагрудники були на кожному. Потім — вони заважали нам гребти — всі, крім Наташі й Паганеля, поскидали їх. Якщо тепер Андрійович наказав одягти їх… Це свідчило, що човна вже не врятувати, треба подбати про себе.

Ще кілька різких поштовхів, і човен занурився повністю. Спочатку ніс його піднявся високо над водою, потім усе зникло» безслідно.

Довкруг у шаленому кипінні моря залишились, то виринаючи, то знову гублячись у загрозливій глибині, різні, які ще могли триматися на плаву, предмети: весла, дерев'яні ящики, інший корабельний дріб'язок.

Серед цього жалюгідного збіжжя, що одвічно нагадує про сліди морської катастрофи, плавали, борюкаючись із хвилями, ми — семеро потерпілих.

У дитинстві про такі пригоди мріє кожен. Що ж, мріяти можна. Інша річ насправді опинитися серед розбурханого моря. Тут не до романтики!