Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

По лівому борту з'явилося кілька острівців, випірнувши несподівано з океанського марева. Обчухрані пальми. Кволе верховіття.

На човнах-катамаранах остров'яни квапляться до «Буревісника» — смагляві, в натільних пов'язках бородані. Простягають руки — прохають сигарет. Дають нам кокосові горіхи, намисто.

У рубцях, у виразках тіло…

— Впізнаєте? — звернувся капітан, віддаючи бінокль штурману.

— Бікіні?

— Він. Смертоносний атол. Значить, оце він і є, Бікіні!

Друкарня на заміській вулиці; ніч, коли набирали повідомлення про «Буревісник»; світанок і хмарки прудкокрилі — згадалося раптом, майнуло блискавично і щезло. А перед очима розкинулось не уявне — стояло зримо: білий кораловий берег, прив'ялі кущі, високі щогли радіомаяків, квадрати веж над ними.

Це був «екзотичний» суходіл — Бікіні.

Дехто з «Буревісника» тут уже пропливав — знайомі місця. Та й ті, хто в те далеке літо попав під радіоактивний дощ, зараз були на борту.

Як усе змішалось, шляхи як переплелися!

З розкосими крилами чайки ширяють у небі. Розпачливість, сум у їх квилінні.

Піднявшись на місток, я побачив штурмана з морським довідником у руках. На генеральній карті Мікронезії (район, в якому ми перебували), що лежала перед ним розгорнута, масною чорною лінією накреслено коло.

— Читай! — наказав мені.

Я пробіг очима кілька абзаців.

«У районі, обмеженому колом, — застерігав довідник, — періодично провадяться небезпечні для суден операції».

— Які саме? — поцікавився я.

— А такі, — відповів Климчук, — що все нищать. Атомні вибухи.

… Тієї ночі фашисти вигнали нас із села, а хату спалили. Спалили село і в хаті старої Гнатенчихи п'ятдесят червоноармійців.

І їм уже ніколи не побачити сонця: ні цього, тропічного, ні нашого, степового.

Бікіні!

Якщо від зустрічі з ним у мене й залишилася згадка, то ймення її — гнів.

Там, де оббивали ватервейси, стояв неугавний гул. І стугоніли суднові машини — билося сталеве серце корабля.

Через кілька днів, повідомив капітан, наше судно відвідає якийсь полінезійський острів. Серед Тихого океану їх безліч. Та який випав нам на долю, ніхто не знав.

По правому борту розкинувся архіпелаг Гілберта — десятки невеличких коралових суходолів; ліворуч траплялись поодинокі, самітно загублені між хвиль атоли. Далі, за екватором, до самого двадцять третього градуса південної широти, по всій неозорості океану були розпорошені сотні великих і зовсім малих островів: Самоа, Туамоту, Фіджі.

Стрічалися й землі, названі іменами наших співвітчизників, — атоли Єрмолова, Рум'янцева, Суворова. В минулі століття тут побували наші земляки.

Перед заходом у порт треба було причепурити судно. На «Буревіснику» оголосили аврал.

Одні оббивали ватервейси, інші мили перебірки, давали лад на палубах, у каютах та службових корабельних приміщеннях.

Нас четверо фарбували борти.

Вже кілька годин на довгій підвісці, дошці, що гойдається за бортом, намагаємось ми утримати рівновагу, фарбувати, не залишаючи огріхів.

Від фальшборту до води кількаметрова відстань. Щоб добратись туди, тричі доводиться спускати підвіску. Ті, що стоять угорі, над нами, опускаючи і піднімаючи нашу гойдалку, мабуть, не здогадуються, чого дві верхні підвіски ми проходимо втричі швидше, ніж останню, що біля води. А розгадка проста: з цієї, останньої, поки боцман кудись відлучиться і, отже, нікому лаятись, ми… стрибаємо в океан. За технікою безпеки це категорично заборонено. Та що нам техніка безпеки! Тропічна задуха; океан же вабить до себе владно й непереборно.

І ми — біля води. Пологі, довгі хвилі, набігаючи, розбиваються об форштевень. Хоч судно й дрейфує, навколо нього шалена водокруть. Видно, як сріблясті бульки завихреної води спускаються в глибину і, розчиняючись у ній, поволі згасають.

Хлюп… хлюп!

Ми купаємось.

Вгорі погойдується підвіска, височіють неприступні борти. Раптом збоку — смарагдова блискавка! — шугнула тінь. Акула!

— Акула! — чуємо, кричать з палуби.

— До борту, мерщій до борту!

Легко сказати «до борту!». Хвиля відсахнулась — і нам його не дістати. О-ох!

Вчепившись за вірьовку, що править за штормтрап, підтягуємося вгору. Та вискочити з води не вдається — стомились. Намагаємось пересилити хвилі, аби ті не змили нас з дошки.

Підвіска високо над головою, і щоразу, як набігає хвиля, погойдується судно, а дошка то крилато злітає над океаном, то знову черкає хвиль, і через неї перевалюють десятки тонн води.