Черговий наліт хвиль — вода безжально обрушується на нас.
Тільки б перебороти цей напад, не дати хвилям змити себе з дошки!
Як не старались — не вдається. І ми потрапляєм знову під воду.
Шастають акули.
Видно цілу метку.
Потім, коли хвилі відступили, всі ми, як на крилах, на розгойданій дошці повисли над океаном.
Та скінчилося купання погано: всі четверо одержали по догані. Боцмана капітан викликав «на килим». І, як наслідок, наступні дні ми працювали в трюмі — далеко від людей і взагалі подалі від білого світу. Штрафники!
Нестерпно пекло сонце. Повітря було напоєне млосними випарами, а довкола залягла мертва тиша. Швидше б минути ці екваторіальні води!
Корабель просувався на південь. Що далі відходили від екватора, то ставало все вітряніше — дули південно-східні пасати. Для моряків вони відрада — несуть прохолоду. А за часів вітрильного флоту взагалі були рятівними, надимаючи вітрила шхун і бригантин.
Десь там недалеко полінезійські острови… Я не втерпів — заходився навіть віршувати. Про човни-катамарани та вродливих — яких одначе ще не бачив! — дівчат-полінезійок. Але вірш не вдався: до слова «вінок» ніяк не міг підібрати рими. «Каток», «кок», «дитсадок» — бралася в голову недоречна мішанина. Пошматував свій ліричний «шедевр», залишивши одну строфу:
Земля лежить, далека і незвідана.
Встають світанки сяєвом пожеж.
Дороги, що вели Мартіна Ідена,
Непереборно ваблять мене теж.
Боцман сказав, що хоч це й не на рівні зразків класичної поезії, проте колорит мандрівок передано. А мене він назвав Чайльд Гарольдом — блукачем, в очах якого затамована світова скорбота.
… І тоді з пригаслого проміння, з голубуватої імли надвечір'я вигаптувало барвистий серпанок, кинуло його на скелясте нагір'я, а пінявий прибій коралових рифів, що оточував острови, зблиснув перламутрово, — немов коштовне намисто на шиї полінезійки.
Ми наближалися до Самоа. Потім причалили… ходили в джунглі: науковці збирали зразки тамтешніх рослин. І вже коли залишили архіпелаг, простуючи на південь, я вибрав-таки вільну годину, заходившись (що найбільш запам'яталося) записувати до щоденника.
Ось вони, мої нотатки. Нотатки, які я мережив потай.
Розділ двадцятий
НА ОСТРОВАХ НАВІГАТОРІВ
Сторінка перша
«Небо, гойдаючись, торкається землі», — так розповідається в самоанській легенді. А перед нами воно довго гойдалося. Де ж берег?
Опівночі підійшли до острова Савайї. Хмарно. І ген на видноколі пробивається серповик.
Землі не видно, хоч вона, відчуваємо, поруч. Вітерець доносить її дихання, пахощі квітів.
На світанку хитливі снасті нашого корабля перекреслили краєвиди, захлюпані смарагдовою повінню джунглів.
Самоа — острови Полінезії. Східна група належить американцям (вони там збудували військово-морську базу), Західне Самоа, куди ми припливли, недавно стало незалежною республікою.
Що знав я про них, ці суходоли? В уяві вимальовувались казкової краси острови, смагляві рибалки, шукачі перлів…
Архіпелаг той розкинувся за екватором, на чотирнадцятому градусі південної широти. Він лежить збоку від морських второваних шляхів, і його рідко відвідують мореплавці. От, мабуть, і все.
Боцман тут уже бував… Перепочиваючи, вилізли ми з трюму, всілись на кормі.
Підійшов Олег Захарович.
— Послухайте, матросики! — заговорив.
Хоч і злий через те купання в океані, а проте став розповідати нам, ніби нічого й не трапилось.
Виявляється, назва Самоа походить від імені казкового вождя перших пришельців. Для європейців острови відкрив Бугенвіль. Точної дати, коли відкрито острови, Олег Захарович не знає. В усякому разі, десь наприкінці позаминулого століття.
— Самоа — серце Полінезії, — вів далі боцман. — Тут складалася культура багатьох народів Океанії. Хоч, правда, самоанці й понині не знають, хто ж їхні предки, звідки вони прийшли на ці береги. Та і вчені не можуть дійти згоди, звідки на островах Полінезії з'явилися люди.
Ми петляємо між численними кораловими рифами та невеличкими вулканічними острівцями… На хвилях гойдався човник. У ньому сиділо кілька остров'ян. З ними й погоджуємось переправлятися на берег.
З хвилі на хвилю жбурляє океан полінезійського човна. Разом з остров'янами веслуємо щосили. Наближаємось до бар'єрного рифу океанської безодні, що раптом виростає. Її покриває кількаметрова водяна товща, а далі скам'янілий вал з відмерлих коралів і черепашок.
Читать дальше