Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

Коли вийшли в океан, Чмихун у судновій бібліотеці знайшов книгу «Друг здалека». Гуртом заходилися її читати.

Це була повість про життя Миклухо-Маклая. Автор розповідав про зарубіжні подорожі вченого, відвідини його Нової Гвінеї, про те, як работорговці полювали на «чорних птахів», папуасів, силоміць вивозячи їх з рідних місць і продаючи в рабство, і з яким гнівом проти цього виступав Маклай.

— Можливо, тепер і не торгують «чорними птахами», одначе життя остров'ян не полегшало, — мовив боцман.

На зміну німецьким колонізаторам сюди прийшли голландські. Щоправда, останніх, як нам розповіли в Соронзі, недавно вигнали, і Західний Іріан став індонезійською територією.

Хтозна, скільки-то мине часу, поки папуаси заживуть вільно й щасливо. Хтозна…

Береги Нової Гвінеї давно вже зникли в мареві океану, а ми не розходилися з палуби, поглядаючи в бік, де ще недавно видніла земля. Кожен думав про своє, і всіх об'єднувало єдине — спільне почуття, яке можна передати хіба що такими словами: вабливі чужі краї, а рідна земля — найкраща.

Прийшли на перший градус південної широти. Води тут тихі, непорушні. У надвечір'я океан налитий голубінню. На ній де-не-де золотий наплив. Та коли сонце сховалося за хмари, небо спалахнуло оранжево-червоним сяйвом. Хмари, що пір'я диво-птахів, видовжені, з казковим забарвленням — пір'я, розгублене навічно в Польоті.

Тепер голубіні в океані поменшало; його захлюпала полота повінь з блакитними прожилками. Легкий пасат ледь-ледь погойдував судно. Щоглами воно, здається, торкалося зірок.

Це небо… воно, мовби давно знайоме, покраплене ластовинням обличчя, схиляється наді мною.

І знову ловлю себе на думці, що всі мої помисли — про рідну землю. Значить, мав рацію моряк-незнайомець, що записав у тому щоденнику, який мені потрапив до рук: «Мандри п'янять. Але в морі ми з такою ж силою мріємо про землю, як ще недавно на землі мріяли про море».

— Ти поглянь, яке диво! — показав Чмихун за борт.

Там справді діялось щось надзвичайне. Океан лежав, охоплений вогнем. Міріади зірок бились об борт і, згасаючи, падали у воду. Вода палала — темно-голуба, нескінченно бездонна.

Над нами цвіло небо, але й під нами, внизу, лежало рясно всіяне зорями небесне склепіння.

— Цікаво? — запитав іхтіолог, крадькома підійшовши до борту.

— Дуже, — відповів я.

— Фосфоресценція, світіння моря, — пояснив. — Світло випромінюють живі мікроорганізми.

Раптом у повені вогню блискавкою майнула довга смуга. Мов хвостатий метеорит з космічних висот.

— Здоровенькі були! — привітався іхтіолог.

Я впізнав у тому «метеориті» акулу. Навіть видно було обабіч неї дві тоненькі вогнисті лінії — слід від рибок-лоцманів, залишений в палаючій воді.

Дивні місця ці екваторіальні води! Сюди стікаються не лише повітряні, а й морські течії. Минувши екватор, південна пасатна стає особливо швидкоплинною. Води свої вона несе далеко на захід. Їх і вивчають океанологи.

Щойно з глибин піднято чотирьохкілометровий трос, який ми прикріпили до буя. На тросі погойдуються вертушки — прилади, що фіксують швидкість і напрямок течії. Цього разу буй приніс чимало клопоту. Перш ніж підняти з води, під нього слід завести кінці. Цей же з пробоїнами, сидить у воді глибше, ніж треба. Хоч плач, ніяк не заарканити! Добровольців, хто погодився б пірнути в океан, щоб зачепити гаком за металеву скобу, виявилось чимало. Та старпом наказав підготуватися дракону.

На боцмані рятувальний жилет, у руках ніж. Він наблизився до борту, підвівся на повен зріст — і опукою в океан. Зверху видно, як за ним у глибину потягнувся сріблястий ланцюг повітряних бульбашок. Помах руки — і боцман випірнув. Течія його зносить — він змушений чимдуж гребти. Бачимо: гак зачеплено за скобу велетня-плавника.

Зачувши команду «віра!», що значить «угору», натискаємо на важіль лебідки. Стріла піднімає буй, вкладає його на кормі в гніздовину.

Відв'язавши від троса вертушки, океанологи переносять їх до лабораторій. Мені цікаво, як-то вони розшифровуватимуть напрямок течій, зафіксованих вертушками. Та ніколи: боцман наказав з Михайловичем — нашим баталером — спуститися в трюм.

Потрапити до рук баталера для нас — нещастя. Михайлович змушує давати лад у задушливих трюмах, де лежить провізія. Кілька разів я допомагав йому переставляти ящики з тропічним вином, мішки з цукром і крупою. Тепер мені випало інше.

У трюмі десятки мішків з картоплею, вона почала проростати, і її треба перебрати, перенести на інше місце.