Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

На причалі стояв гурт остров'ян. Щойно ми вийшли з човна, вони оточили нас щільним кільцем. Мови їхньої ми не знали, тому, жестикулюючи, почали розтлумачувати, хто ми і звідки взялися. Нас, здається, зрозуміли. Високий папуас запропонував іти за ним.

Він повів нас під широкий дерев'яний навіс, що височів у кінці причалу.

Там чоловік, одягнений у військову форму, перевірив наші закордонні паспорти, подзвонив кудись по телефону. За годину до сторожки під'їхала автомашина.

— Здрастуйте, дорогі друзі! — російською мовою звернувся худорлявий папуас. — Хаті Мартіно з острова Сулавесі, старшина флоту, — відрекомендувався він. — Не раз бував у Радянському Союзі і ось уже другий рік служу тут, на берегах Нової Гвінеї.

Прийшов і капітан порту Тотога Віндіяндо. Дізнавшись, хто ми, зрадів. Хаті Мартіно переклав нам те, про що розповідав капітан порту. Віндіяндо сказав, що радий бачити на землі Західного Іріану радянських друзів. У нього брат навчається в Радянському Союзі.

А потім нас повезли в казарму гарнізону, розквартированого в західноіріанському порту Соронг. Там ми й довідались дещо про ці береги…

На Новій Гвінеї, в Західному Іріані донедавна господарювали голландці. Жорстокі бої точилися на берегах Нової Гвінеї і в роки другої світової війни. В 1942 році півострів Вогелкоп окупували японці. Тоді Союзні збройні сили — США, Англія, Голландія, Австралія та Нова Зеландія — повели рішучий наступ. Як собаки за кістку, гризлися імперіалісти за ці землі.

Для папуасів настали роки іноземного гноблення. І тоді західноіріанці піднялися на боротьбу.

Наше знайомство з Новою Гвінеєю почалося з того, що ми почули оте вітання на причалі, потім приглушений дзвін гітари — мрійливу, неквапну пісню десь у пітьмі. Тепер же в цій казармі гамірною юрбою нас оточили народні оборонці — солдати Західного Іріану.

Наші господарі в дивному одязі: смугасті кофти-тільники і… білі спідниці. Вони — гостинні, частують нас лимонами, які ростуть тут же, на подвір'ї; пригощають солодким печивом, тропічними фруктами.

Далеко за північ, але ніхто не спить. Розмовам немає кінця. Ніч, темні, непрохідні нетрі. Десь здалеку, чую, прокочується дикий зловісний регіт: змішаний з шерхотом ночі, він холодком пронизує тіло. То птах джунглів бурум. На мить настає тиша. Потім знову скрикує, тужно плаче, розпачливо регоче лісове диво. Сумно і хрипло кричать какаду. Джанкрик, по-нашому цвіркун, виводить свою нескінченну пісню; в пальмовому вітті, в сухостоях трави кунаї заблудився вітер. І вже іншим трепетом повниться ніч…

А Хаті Мартіно співає. Про свої сонячні береги, про голубі моря. Ми зачаровано слухаємо його пісню. Я всівся осторонь гурту під гіллям папайї з літнім папуасом Ятманом. Він розповідав; Хаті Мартіно переклав мені слова тієї легенди.

Ось коротко її зміст… Жив на світі хлопець. Над усе любив він мандрувати; голубі моря, високі гори були його життям. І сказав йому бог: «Чотири кінці на світі — і скрізь ти хочеш побувати. Я всемогутній, і то не смію думати про таке. Але щоб здійснилось твоє бажання, маєш ти витримати тяжкі випробування. За те, що побачиш захід, я відрубаю тобі праву руку, за схід — ліву, за північ — ногу, а за південь — другу».

Пішов хлопець той на захід, і відрубав йому бог праву руку, на сході позбувся він лівої руки, на півночі ноги. А все ж вирушив востаннє — на південь.

І злякався тоді бог. «Дійде до мене, — подумав, — помститься за горе, заподіяне йому. Перетворю його на камінь. Нехай стоїть отак на одній нозі при дорозі…»

І скам'янів навіки юнак.

«Про що вона, ця легенда? — подумав я, вислухавши до кінця Ятмана. — З якої давнини прийшла до сьогодні? Хто відважний мандрівник, що не злякався навіть бога? Може, в ній відгомін пам'яті про нашого співвітчизника Маклая? Бо Миклухо-Маклай жив на Новій Гвінеї. Пригадую, вчитель географії ще в шостому класі розповідав нам, як російський корвет «Витязь» привіз на Нову Гвінею молодого вченого. І Миклухо-Маклай довів: папуаси такі ж люди, як і всі, і треба поважати гідність цих, як тоді вважалося, дикунів.

Не знаю тільки, чи був наш славетний земляк на цьому березі, куди пристали ми».

Новогвінейське містечко Соронг потопало в повені тропічної зелені. Смарагдовими свічками здіймаються в небо високі дерева, схожі на наші тополі. І взагалі, є подібність у цих прибережних пейзажах до наших, придніпровських. Чи, може, то лише здається?..

Як тут задушливо! Морський бриз не пом'якшує денної спеки. І хоч я знесилений від цієї задухи, а проте все мене захоплює, хвилює. Я на Новій Гвінеї!