Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

У цих широтах, розповіли океанологи, проходить морська течія Кромвелла, що бере початок коло берегів Південної Америки і йде аж до Зондського архіпелагу. Американські вчені простежили її на схід від ста сорокового меридіана західної довготи, наші хочуть дізнатися, наскільки течія сягає на захід.

Води, що трохи вище Соломонових островів, ще звуться гнилим кутком Тихого океану. Дощі майже не вщухають, періщать, ллють як із відра. Одяг мокрий, сухої нитки не зосталося. І тому кожен з нас якийсь пригнічений, невеселий. Вільний од роботи час проводимо на власний розсуд. Я, наприклад, взявся за своє: вдосконалюю майстерність полювання на акул.

Десь у другій половині дня ліворуч заголубіло нагір'я острівця Науру; праворуч від нього, над мисом, кучерявився дим. Думали, вулкан, та лоції засвідчили, що якийсь завод по переробці копри.

Знову припустився густий тропічний дощ, і вахтовий наказав задраїти ілюмінатори… Потім настав вечір, ніч. Ми йшли все далі на південь.

Ген на сході, низько, понад самою водою, зажевріла багряна смуга. Пітьма розтала, і крізь туман проступили сині гірські хребти Нової Гвінеї — відгалуження кряжа Темрау, з найвищою горою Тонгеран.

О сьомій ранку лягли в дрейф у протоці Дампір, що розділяє новогвінейський півострів Вогелкоп з невеличким островом Вайгео. Дампір — неширока протока. Та про те, щоб зайти в порт без лоцмана, не могло бути й мови: в тутешніх водах повно рифів і мілин. З нетерпінням стали чекати лоцманського катера.

Минав час, а на плесі протоки не забіліло жодного вітрила. Тривожно лунали над морем наші сигнали: на них ніхто не озивався. В небо раз у раз злітали аварійні ракети — теж мертве безгоміння. Лише білогруді чайки іноді, насмілившись, залітали на щогли «Буревісника». Та надвечір ген в далечині забіліло довгождане вітрило. Спочатку ми побачили тріпотливу, ледь сизувату пелюстку. Але не минуло й години, як над переливчасто-імлистим виднокругом вже майоріло вітрило.

Гостроносий човен з дерев'яною, для противаги, колодою, прикріпленою півтораметровими палицями до правого борту, розтинаючи хвилі, прямував до нашого судна.

Нарешті нас почули і ми зможемо вийти на берег! Та нас чекало розчарування. Човнярі раптом різко змінили курс. Вони рухалися з такою розміреною одноманітністю, в такій точно взятій відстані від нашого судна, що здавалося: човен той вийшов на орбіту і на нього діє сила тяжіння якогось тіла.

Високо над щоглами затріпотів прапор міжнародної морської сигналізації, прапор, піднятий нами. Просимо, мовляв, дозволу вийти на берег. Але на це ніхто не звернув уваги. Тоді в небі повисло гроно ракет. Та човен, як дзига, і далі кружляв навколо нас. Радист підійшов до прожектора, заходившись вибивати морзянку.

Обліпивши борти, ми відчайдушно махали руками, кличучи тих незнайомих нам веслярів пристати до борту. Все даремно! «Дзига» досі крутилася. І, нарешті, зробивши останній виток, повернулась і зникла в імлистому серпанку.

(Лише на березі дізналися ми, що в бухті Маялібіт, у поселенні Пітшор — колонія прокажених. Вони у цілковитій ізоляції від світу, спілкуватися з іншими їм заборонено. Люди на човні й були прокажені з колонії Пітшор.)

Втративши будь-яку надію на сторонню допомогу, ми вирішили самі добратися до берега. На воду спустили мотобот, лягли курсом до півострова Вогелкоп.

Здалеку його оповивав серпанок, і все ж з кожним разом береги стали вимальовуватися чіткіше. Синьо-голубий колір далини змінився зеленими барвами. Перед нами відкривалося ніколи не бачене буяння тропічної природи. Берег обрамляла пінява, казкової краси корона.

За час плавання нам ще не трапилося жодного дельфіна, а тут їх ціла метка. Звідусюди обступили бот, хвостами зачіпають корму, борти. Ця гра ставала небезпечною — пустуни могли перекинути човен. І ми заходилися захищатися веслами. Незабаром переслідувачі від нас відстали.

Коли увійшли до вузької протоки, що відмежовувала півострів від острівця Буайян, вже добре звечоріло. На березі під високими пальмами спалахнув огонь. Чорні стовбури дерев, звалені у воду, здалися огидними, з витягнутими мордами алігаторами — крокодилами тутешніх місць.

Там, під пальмами, нас помітили. Від темної лінії берега відокремилося два човни прау, чимдуж помчали за нами. Але відстань була значною, тому човнярі нас так і не наздогнали.

У густій, непрозірній темряві бот вдарився об дерев'яний настил причалу.

Берег! Хоч і чужий, але схвильовано забилось серце. Чи не про нього думав я тоді, давно?.. Вигаптуваний пломенистими маками степ під спечним сонцем тихо пряв свою нескінченну думку. І бурунились зеленаві хвилі сінокосів, і білі вітрила хмарин тріпотіли над ними. Як солодко мріялось. Бо степ, як і море, — колиска казок, і найпрекрасніша з них та, яку вигаптувало в серці нашім дитинство. Там, за поруділими, висохлими ярками, чіпко зав'юненими дерезою, в задушливі жнив'яні дні уявляв я, босоноге дитя степів, смарагдовість кокосових пальм (о, як хотілося мені побачити їх наяву!); а пагорби — кургани, що, мов гірське пасмо, велетенською короною обрамляли припорошене серпневою курявою село, — здавалися недосяжно казковими кораловими островами.