Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

— Атол Дієго-Гарсія, — вів далі він, — крайній на південному сході того архіпелагу. На ньому розташовано великий і кілька менших острівців. Найбільший — Діего-Гарсія.

Раніше острів належав державі Маврікії, потім перейшов у англійське володіння. І пішли торги! Звідти силоміць вивезли тубільне населення, а Сполучені Штати Америки, заплативши Англії одинадцять з половиною мільйонів доларів, збудували там військову базу.

Як ви знаєте, янкі діють хитро й підступно. Спочатку поставлять ногу, а потім і другу. Так воно вийшло й з Дієго-Гарсія. Американці запевняли, що хочуть організувати на острові лише центр зв'язку для свого військово-морського флоту. Коли ж той центр заснували, військове відомство США — Пентагон, — фінансувавши мільйони й мільйони доларів, відразу заходилося укріплювати базу. Збудували аеродром, сховища пального. Саму лагуну колись чарівного куточка землі, зруйнувавши й розширивши, перетворили на стоянку авіаносців і оснащених ядерною зброєю підводних човнів.

«Дієго-Гарсія — піратський авіаносець США» — так назвала одну із статей алжірська газета «Ель-Муджахір», — закінчив свою розповідь лектор-міжнародник.

…«Садко» разом з іншими дослідними суднами шукав Гондвану.

— Хоч архіпелаг Чагос і перетинає нам шлях, проте краще обійдемо його стороною. Право на борт, да Гама! — наказав капітан.

Потім я вийшов з ходової рубки і спустився в каюту.

Штормило. Мій талісман — гумовий морячок, Сіндбад-мореходець, розгойдувався збоку вбік, тицяючись носом у скло ілюмінатора.

«Десять градусів південної широти, сімдесят чотири градуси східної довготи», — подумки не переставав я називати координати, про які, чув, говорив на містку наш штурман — ми були якраз на траверзі Дієго-Гарсія.

Мій кумедний морячок… Десь поряд загадкові тропічні острови, про які ото розповідав і лектор. І мені мимоволі спала на пам'ять арабська казка про багдадського купця Сіндбада, іменем якого я назвав свій талісман. Згадалася третя подорож Сіндбада.

Та подорож, як розповідається в «Тисячі й одній ночі», проходила десь у цих водах… Двадцять днів і двадцять ночей плив корабель. А на двадцять перший схопилася буря, і хвилі змили з палуби всіх матросів. Урятувався лише Сіндбад.

Він потрапив на берег до людоїда. Жив там і велетенський птах Рух та ще змій, який ковтав навіть острови.

Що й казати! — засинаючи, посміхнувсь я. Весела казочка. Вона ніби складена сьогодні — про американських ненажер.

— …Цікавитесь, нафторозвіднику, що шукає наша Міжнародна експедиція? — після мовчанки озвався Кім Михайлович. — Та про це, містере, відомо всьому світу — щоправда, вам тут під водою ніяк читати газет! А вони, знаєте, в тому числі й газети вашої країни, про експедицію «Гондвана» пишуть постійно й багато. Якщо ж ви такий невіглас, поясню. За рішенням ЮНЕСКО для вивчення дна океану була організована Міжнародна індоокеанська експедиція. Ось уже не один рік майже двадцять країн світу посилають сюди свої дослідні кораблі. І американське судно «Віма» вивчало, до речі, західне розгалуження серединно-індоокеанського підводного хребта — він недалеко звідси. Словом, можна було б багато розповідати — і критися нам, дослідникам, як бачите, нічого. Але дозвольте вас запитати: кому розповідати і навіщо? — звернувся Кім Михайлович до містера-безіменця. — Вам? Так ви ж давно мерці! І силкуєтеся в домовину покласти все людство. Не вийде, панове! А зараз ми вимагаємо ось чого: негайно поверніть привласнений вами наш підводний апарат-дзвін, щоб ми могли піднятися на поверхню.

— Я вас розумію, комодоре! — сатаніючи від люті, «лагідно» мовив містер Ікс. — East or West, home is best, [7] У гостях добре, а вдома найкраще. — по-англійськи додав він. — Але не вийде! Спершу ми вам прищепимо — всім, всім, всім! — заверещав він, — зябра, а вже потім ви плавом доберетеся до рідного корабля.

— Place for everything and everything in its place, [8] На все свій час. a… xa-xa-xa-xa! — зареготав Бетлер.

— Шкода, — підводячись із крісла, закінчив містер Ікс. — Розмови у нас не вийшло.

«Він, щоб присікатись, знайшов причину…» Це Данило, згадавши вивчену колись байку про вовка і ягня, докинув репліку.

Втім, хоч ми й потрапили у вовчу пащу, ягнятами себе не вважали. Ще поборемося!

— Панькатися з ними нічого, але й випускати із боксу не бійтеся, — чув я, як містер Ікс наказував Бетлеру. — Все одно самотужки вони на поверхню не виберуться.