Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

— Запам'ятовуйте, хлопці, все до дрібниць, — підійшовши до мене й Данила, пошепки мовив Кім Михайлович. — Он, ліворуч, — то, здається, гараж: підводні скутери припнуті до паль.

— Ага, бачу, — відповів я.

Під одним із циліндрів, ніби поросята під свиноматкою, лежало два опецькуваті скутери.

Скеля з боків освітлювалась прожекторами. До неї звідси було якихось три десятки метрів.

Пронизана промінням вода, звідусюди обрамлена чорною торочкою глибин, здавалася пожежею, яка спалахнула серед ночі… Ніч, непроглядна ніч огорнула океанські глибини. А там, на поверхні, зараз сонячно. От тільки траур сповнює душу: товариші не знають, що з нами трапилось. Вони непокояться, засмучені горем, і, звичайно ж, шукають нас.

У мене на серці теж камінь. Я бачу, як бідкаються, шукають виходу із пастки, в якій ми опинилися, Кім Михайлович і Данило.

— Щось придумаємо… неодмінно. Не може такого бути, щоб ці нелюди жили, а ми гинули. Будь-що треба вирватися!

Компанія «Шелл». Хе! Ну, є така. Капітан розповідав, що вона одна з перших почала добувати нафту з морського дна — здається, біля берегів Каліфорнії на глибинах океану розташувавши підводні бурові платформи.

— Капіталісти, мов кіт валер'янку, чують запах нафти, — пам'ятаю, говорив Гордій Гордійович.

Якщо вже їм так хочеться нафти, то нехай добувають — хай нею подавляться! Але навіщо ж нападати на мирне дослідне судно? Для чого серед океану — далеко від континентального шельфу, біля якого переважно й добувають нафту, — зводити підводні споруди, нацьковувати дресированих дельфінів на людей, топити батискаф! Ні, щось тут не те.

Кім Михайлович теж натякнув, що під прикриттям нафтодобувної корпорації діє банда, зв'язана з військовими капіталістичними колами, а то й просто ними послана на «промисел»…

Це ж тут, в Індійському океані, на архіпелазі Чагос американські мілітаристи перетворили квітучий колись острів Дієго-Гарсія на зміїне кубло вояччини. Звідси погрожують народам, брязкаючи зброєю. То чи немає тут взаємозв'язку — зміїне кубло під водою й на суходолі?..

— А'Б'! А-прім, Бе-прім! — залящало з гучномовців. — Блюдця «У нас в Техасі» та «Мустанг Дракула» в супроводі Сари й Бернара на відстані двох кабельтових од «Баракуди». Прийом!

— Дозорні акванавти вийшли вам назустріч, — відповів той, що сидів за пультом управління. — А-прім, Бе-прім готовий до зустрічі.

— О'кей! — почулося у відповідь.

Через кілька хвилин пірнаючі блюдця запливли в підводне поселення.

— Альфреде, ти?!

Крізь ілюмінатор ми бачили, як кілька одягнутих в яскраво-жовті гідрокостюми акванавтів, залишивши пірнаючі блюдця, попливли до підніжжя «Баракуди».

Днище цього підводного житла, ніби тином, було огороджене негустою металевою сіткою з вузькими «воротами» посередині. Щоб проникнути на територію «Баракуди», спочатку треба пройти крізь «ворота», а вже потім, відкривши вхідний люк та минувши заповнені водою шлюзи, трапом піднятися вгору, в сухе, затишне місце — бокс А-прім, Бе-прім.

Коли акванавти зайшли в житловий відсік, серед них, чужинців, ми зразу вгледіли і нашого Зайця.

Він був блідий, знесилений. Від того колишнього веселуна, дотепника не лишилося й сліду. Губи зціплені, очі запалі, і в них — невимовний смуток.

— Альфреде! — притьмом кинулися до нього ми.

Він заплакав. Од болю у мене теж стисло серце.

— Здрастуйте, друзі мої, — тихо мовив Альфред. — Не думав, що вже й побачимося — таке витерпіти!..

Обличчя його зсудомила гримаса болю, зіниці розширились на все око — ознака внутрішньої муки й занепокоєння.

— Заспокойся, любий! — поклавши йому на плече руку, ласкаво мовив Данило. — Ці варвари, повір мені, одержать по заслузі.

— Панове! — почувся голос одного з тих, хто прибув разом з Альфредом. — Ми привели вашого друга не для святкового рандеву… [5] Рандеву — місце зустрічі кораблів (франц.). Тут ужито в значенні «побачення». Ми чекаємо на вашу відповідь. Зміст нашої вимоги, як я зрозумів, вам передав містер Бетлер.

— Я жду, — ніби папуга, завів своєї людиноробот, він же містер Бетлер.

— Не велике цабе — підождеш! — відповів Данило.

— Що ж сталося? — розпитували ми в Альфреда.

— Ти пам'ятаєш, друже, як ми за тобою гналися? Ти подав знак, що паморочиться голова і поплив у протилежний бік.

— Пам'ятаю, але… не все, — відповів він. — Спочатку зашуміло в голові, стало страшно. Потім ні з сього ні з того мене охопило збудження, безпричинна веселість. Потім… не пам'ятаю, — силкуючись — і все даремно! — намагався щось пригадати Альфред.