Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

Жодного зайвого поруху. В інтонації голосу — метал. Різко окреслені, ніби пригвинчені, щелепи. Такий же ніс. З-під сорочки проступали — окремі деталі робота, подумав я, — костомахи грудей, а очі… очі були скам'янілі й нерухомі. Такий погляд у мерців та ще, мабуть, у привидів.

— Я жду, — відчеканив він.

— Хто ви? З ким маємо честь говорити? — запитав Кім Михайлович.

— Я представник компанії «Шелл». Я жду.

— У представника повинно бути ім'я, — втрутився в розмову Данило.

— У представника компанії «Шелл» імені немає. Я жду.

— Розв'яжіть нам руки!

— Руки розв'яжемо потім. Я жду.

— Гаразд! — зголосився Кім Михайлович. — Я відповім. Але спершу: куди ви поділи нашого четвертого товариша?

— Він на об'єкті «Мурена», в боксі № 00/14, на східному схилі вулкана.

— Це неможливо!! — воднораз вигукнули Кім Михайлович і Данило.

— Для людей компанії «Шелл» неможливого нічого немає, — озвався людиноробот.

— Товариш наш, як і ми, компресійований до п'ятсотметрової глибини, а ті схили — набагато нижче, — ще більш занепокоївся Кім.

— Йому зробили додаткове компресіювання.

— Він живий?

— Дельфін Бернар приніс його непритомного. Азотне отруєння, без асфіксії. [4] Асфіксія — внаслідок нестачі кисню в крові й тканинах і накопичення вуглекислого газу гостро розладнується й припиняється дихання й кровообіг. Щоб позбутися «азотки», його підняли на меншу глибину. Симптоми хвороби зникли. Його знову компресіювали ще на чотириста метрів і перевели в бокс № 00/14. Ви перебуваєте на об'єкті «Баракуда», в боксі А'Б'.

— Та-ак… — вислухавши, невтішно мовив Кім. — Отже, компресіювали ще майже наполовину? — запитав. І, випередивши робота, який наважився було щось сказати, кинув презирливо — Ви злочинці! На вашій совісті, якщо вона у вас коли-небудь була, смерть екіпажу «Оріона», штучно викликані магнітно-акустичні бурі в районі судноплавства.

Я, знесилений, од подиву аж підвівся. Мене пойняв жах. Робот мінився на обличчі. Воно судомилось, морщилося. Щелепи ворухнулись — і:

— Ха-ха-ха-ха-ха!

Він захлинувся сатанинським сміхом.

Та очі були холодні, мовби неживі.

— Ха-ха-ха-ха!.. — гримкотіло, неначе в роті у нього перекочувалось каміння.

І так же раптово сміх затих.

— Оперативний час — чотирнадцять нуль-нуль, — глянувши на годинник, сказав живий мрець. — Через п'ять хвилин сюди в супроводі дресированих дельфінів Сари й Бернара з об'єкта «Мурена» прибудуть два пірнаючі блюдця. Руки я вам розв'яжу. Але попереджаю: ніяких дій і безумств — ха-ха-ха-ха! — зайшовся він сміхом. — Інакше ви загинули. Дозволяю перейти в сусідній відсік, подивитися на прибуття посланців «Мурени». На поставлене мною запитання — що насправді шукає Міжнародна експедиція в Індійському океані — я жду відповіді. Я жду.

Він підійшов до нар і розв'язав моїм друзям руки.

— Здрастуй, Васильку! — обійняв мене Кім Михайлович.

Данило, розчулений, навіть поцілував.

Мені ще нездужалося. Тіло було ніби свинцеве — важке, раз у раз паморочилась голова, млоїло. Та все ж я, з допомогою товаришів, звівся на ноги. І ми перейшли в сусідню каюту.

Ось що це був за гадючник.

Посередині циліндричного приміщення — труба, покладена лежма — стояв довгий, приземистий стіл. На ньому містився пульт управління: миготіли, спалахуючи то синьо, то червоно, контрольні лампочки; чулися звуки зумерів. З мікрофонів цідилися якісь приглушені, далекі голоси.

Лівобіч, на стіні, власне, це була частина стіни, голубів неширокий телеекран. Очевидно, бокс А'Б' мав відеозв'язок із об'єктом «Мурена»: на екрані видно було схожі на курені будинки.

Від одного з них — кругла на палях юрта — раптом відділилося пірнаюче блюдце, за ним ще одне. В освітленій прожекторами воді я побачив дельфінів — великого, з ящиком на спині (того, мабуть, що схопив тоді Альфреда), і поряд — трохи меншого. Вони грайливо пірнали, прокладаючи дорогу блюдцям.

— Потрясно! Шарман! Сара й Бернар, як завжди, неперевершені, — зиркнувши на екран гідротелевізора, зауважив один із чужинців — акванавт, що в навушниках сидів за пультом управління. — Шкода, скінчилися зайві відеокасети — на трюках Сари й Бернара (хе-хе! Наш шеф — дотепник — придумав же ці ймення: Сара Бернар звалася відома французька актриса), якщо б той фільм вигідно продати якій-небудь телекомпанії, можна було б нажити непоганий капітал.

У стінах пообіч видніли випуклі напівсферичні ілюмінатори-блістери. Я наблизився до одного. Перед очима постала така картина. Внизу, на виступі базальтової скелі, що формою нагадував полірований круглий стіл, зіпершись на високі триноги-палі, стояло, точніше, лежало кілька — таких, мабуть, як і цей, — горизонтальних будинків-циліндрів.