Леонід Тендюк: Останній рейс «Сінтоку-мару»

Поклавши руку на бильця сходин. Сімура стояв біля трапа, розмовляючи з племінником.

— Швидше! Швидше! — підганяв полонених унтер-офіцер.

Приречені на смерть повільно сходили на трап. І раптом — замішка: щось їх затримало. Сімура озирнувся — перед ним стояв щуплий, вкрай виснажений копач. Щось знайоме здалося в його обличчі.

— Ти не воюєш, ти носиш прикраси моєї дружини. — спокійно мовив незнайомець, показуючи на руку Сімури з перснями, всіяними діамантами.

Таке сказати самураю! [20] Воїну (япон.).

Аж тепер здогадався полковник, хто цей зухвалець. Сун, кореєць Сун.

Нараз перед очима постали тісні квартали Сейсіна. Понад рік провів Сімура в тому місті. Якось у багатих кварталах робили облаву — виловлювали непокірних. Облави завжди вабили солдатню: можна було дечим поживитися.

Знаючи схильність Сімури до наживи, його давній приятель, однокашник по військовій школі, підполковник внутрішньої служби Кіносіта запропонував поїхати з ним разом.

— Ловити золотих рибок, — підморгнув він.

Ловля справді була багата. В будинках, на які налетіли карателі, знайшлося й золото, й дещо інше.

У торговця Суна натрапили на тайник із коштовностями, серед яких й оці два масивних, з діамантами, персні.

Самого Суна солдати тоді забрали, й Сімура не знав, що з ним сталося. Можливо, розстріляли чи кинули у концтабір.

Що б там не казали — світ тісний! Бо хіба можна було припустити, щоб аж тут, на далекому острові, сталася зустріч?

Як він глянув на Сімуру! Скільки презирства в тих словах. «Ти не воюєш, ти носиш прикраси моєї дружини…» Краще б Сун ударив полковника або плюнув йому в обличчя, ніж казати таке, — воїн імператора чутливий до образи.

Коли по трапу відмелькали взуті в солом'яні варадзі ноги, Сімура, ніби між іншим, звернувшись до племінника, попрохав:

— Від мого імені скажи начальнику, щоб цього аго [21] Ідіот (япон.). топив останнім. І кілька разів.

— Гаразд, сенсей.

Так і зробили: Суна із зв'язаними руками опустили за борт. Дали хід машині. Кореєць на довгій линві волочився за кормою, аж поки захлинувся.

Вийшло, як і забажав Сімура, — страшне покарання за образу, завдану японському офіцеру. А все ж гіркота від того прикрого випадку з корейцем лишилася, подекуди нагадуючи про себе й засвідчуючи Сімурі його людську нікчемність.

Що вони хотіли, до чого прагнули самураї, роздмухуючи пожежу війни та завойовуючи чужі землі? Щоб Японія була багатою? Але ж на чужому горі щастя не збудуєш, а прагнення до волі й незалежності не спопелиш і не віднімеш.

Якщо від рисового колоска лишити одне-єдине зернятко, то й воно проросте й завруниться.

— Я знаю, хлопчику, тобі нелегко, — вислухавши нарікання Мукудорі на службу, співчутливо говорив Сімура. — Щоразу бачити смерть, чути зойк і плач — це все одно, що самому помирати й кожного разу народжуватися знову. Проте іншого виходу немає: або ми їх, або вони нас.

Правда, ніхто не збирався японців нищити, губити націю. Просто полковник шукав для себе й свого племінника виправдання, «обґрунтовував» звірства й жорстокість.

Мало-помалу дядько приколисав вагання, що закралися в серце племінника, й Мукудорі вже не мучили докори сумління.

— Не знаю, що б я робив без вас, сенсей! — розчулено зізнався Мукудорі.

Вони дедалі більше ставали однодумцями. Вишколений, загартований вояка, Сімура, немов мисливець собаку, повчав племінника.

Тепер Мукудорі без вагання вирушав у рейс.

Усе сталося неждано-негадано: Сімура раптово занедужав… Вони довго не бачилися. Коли після чергового рейсу Мукудорі завітав до нього на квартиру, одразу й не впізнав дядька — так той змінився. Обличчя висохле, пожовкле, в глибоко запалих, каламутних очах якийсь дивний, потойбічний погляд.

— Дядечку…

— Присядь, хлопчику, — кволим голосом озвався Сімура.

Мукудорі опустився на солом'яний татамі [22] Мат. циновка для сидіння (япон.). біля розсувної перетинки, за якою лежав хворий.

Вони говорили недовго — розмова дядька стомлювала. І те, що почув Мукудорі, вразило: надії на одужання не лишалося. Сімура готувався до смерті.

— Шкода, що не побачив рідні, — сказав. — Та все ж боги милостиві — вони послали тебе… Ось, Мукудорі, — дістав він з-під подушки щось важке, загорнуте в картате фуросікі [23] Хустина (япон.). . — Коли мене не стане, воно буде твоїм — я передаю його в надійні руки.

Через кілька днів полковника вирішили відвезти в глибину острова, на один з аеродромів, який підтримував повітряний зв'язок із Хоккайдо. Але не встигли Сімуру повантажити на автомашину, як він помер.