Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

Опівдні, зголоднівши, я зазирнув до першої-ліпшої ресторації, яка трапилась на шляху. Ресторан виявився звичайною пивничкою з довгою барною стійкою, величезним темним залом і брудними столами, за якими, мабуть, ще конкістадори ром жлуктили.

Упевнившись, що у забігайлівці ні на що ситніше за алкоголь не розжитися, я вже збирався було йти шукати іншу харчевню, коли мою увагу привернув незрозумілий гамір, котрий долинав з протилежного кутка зали. Я примружив очі. У той куток світло, яке насилу продиралось крізь заяложені шиби генделика, уже не діставало. Сизий туман з пилюки та сигаретного диму ще більше погіршував видимість. А проте очі потроху звикали до сутінків. Я роздивився спочатку ледь освітлений стіл для більярду, потім підставку для київ, кілька високих плетених табуреток і, зрештою, п’ятеро дебелих постатей, жодна з яких точно не належала мексиканцю. Троє сиділо на табуретках, двоє схилились круг стола і сварилися. Точніше, один сварився, а другий над ним глумився і підсміювався.

Насправді п’ятірка білошкірих пройдисвітів сама по собі не повинна була викликати яких-небудь підозр чи цікавості. Навіть у такій глушині, як Сан-Крістобаль. Але потім у круглій латці світла від тьмяної лампи, яка ледь-ледь покачувалася над більярдним столом, проступило щось таке, від чого моє серце стрепенулося, а кров швидше задзюрила по жилах. Один з незнайомців, той, що лаявся охриплим голосом, саме просунув свої вузлуваті ручища під світло. У лівій він тримав товстенну пачку стодоларових банкнот, а правою витягував сотки і сердито кидав на потерте полотно стола. Другий, той, хто знущався, не переставав підколювати його, згрібав купюри і ховав собі у кишеню. П’ятірка білошкірих пройдисвітів, один з яких дозволяє собі просадити кілька сотень зелених за одну партію в більярд, уже, знаєте, вельми цікаве явище. Особливо у Сан-Крістобалі.

Я подріботів до стійки і вмостився на вичовганий стілець.

— Що за одні? — надавши обличчю байдужого вигляду, поцікавився у тлустого засмальцьованого бармена з чорною навскісною пов’язкою на лівому оці, як у якогось піратського боцмана.

У відповідь піратський боцман обмацав мене настовбурченим однооким поглядом, але не промовив ні слова. Дивлячись кудись вбік, я кинув йому на стійку п’ятдесят песо. Пірат усміхнувся; якби мав цілим ліве око, то, мабуть, ще й підморгнув би, і відказав:

— Ловці мавп, сеньйоре.

— Хто-хто?

— Americanos. Звичайнісінькі покидьки. Приїхали сюди і ловлять мавп.

— Навіщо? — я здивовано звів брови.

— Кажуть, це непоганий бізнес.

Я почухав голову, показуючи, що геть нічого не шурупаю.

— Вони їздять глухими селами, — продовжив роз’яснювати бармен, — нишпорять, знаєте, по найвіддаленіших закутках джунглів і скупають в аборигенів за безцінь різних мавпочок, переважно ревунів. Доларів так по 10–15 за тваринку. Індіанці залюбки з ними співпрацюють, бо для них то неабиякі гроші. Назбиравши достатньо хвостатих, америкоси продають їх зоопаркам, різним дослідним інститутам чи циркам. Кількох наших найбільш кмітливих приматів навіть у Голівуд доправили. Вони знімаються тепер у кіно, де треба показати розумних мавпочок. Подейкують, що у штатах за кожну мавпу дають доларів по 100, не менше.

— Для того, певне, треба мати якусь ліцензію, — поміж іншим зауважив я.

— Ні, сеньйоре. Лише дозвіл на вивезення тварин, але це зовсім не складно владнати, якщо знати потрібних людей на митниці.

Я довго роздивлявся ловців, які на ділі були не ловцями, а звичайнісінькими перекупниками. У голові крутилася нав’язлива думка, а чи не зайнятися нам із Тьомиком таким же бізнесом?

— А де саме вони скуповують мавп? — через якийсь час спитав я.

— Переважно в горах на південному заході. Ви, мабуть, і не чули про такі місця. Глушина страшна. Є там кілька селищ, прямо в джунглях, Санта-Фе, наприклад…

— Що ви сказали?! — мене наче коняка за сраку вкусила.

— Санта-Фе. А ви що, були там? — здивувався бармен.

— Ні-ні-ні, звісно, що ні. Навіть не чув про таке.

— От і я кажу.

— Авжеж.

Одноокий відвернувся до іншого відвідувача.

— Авжеж, аміґо… — прогугнив я сам до себе і замислився.

Кілька раз прокрутивши у голові все те, що розповів бармен, я викинув з голови американців. До біса їх. Тепер мене цікавлять тільки мавпи, нічого, окрім мавп.

Отак-от міркуючи, я допивав свою piña colada і замислював чергову аферу століття. Окремі ідеї та думки клубилися, мов змії, у голові, помалу сплітаючись у монолітний геніальний задум. Нічого не буває випадково, нічого не буває просто так… Залишалося тільки схилити на свій бік Тьомика, адже без нього нічого не вийде. Тільки він може спонсорувати мій диявольський замисел.