Максим Кідрук - Навіжені в Перу

Артем з розгону налетів на паркан. Пролунав жахливий тріск, неначе під час далекого удару блискавки, від якого я попервах зажмурився, уявляючи, що мій напарник щойно розтовкся об металевий частокіл, мов муха об скло автомобіля. Коли я розплющив одне око, то побачив, що Тьомик ніскільки не постраждав, більше того, він вирвав з паркану цілу секцію і чкурнув далі, якогось дідька несучи її над головою.

Ось це й стало переломним моментом у полюванні. Ба, більше: то був ключовий епізод усіх наших перуанських пригод. Все діло в тому, що згідно із завчасно розробленим планом у випадку виникнення непередбачених обставин, цебто всяких форс-мажорів, які перешкоджатимуть безпечному завершенню операції, ми з напарником повинні були відходити з місця лиходійства в строго визначеному порядку: спершу Тьомик допомагає мені перебратися через паркан (я ж бо трохи важчий і значно нижчий за напарника), і лиш після того мій товариш ретирується сам. Результатом вищеозначених дій мала б стати паритетна розстановка сил, під час якої нас і собаку розділяє паркан. То була б така собі бойова нічия, коли собацюра зберігає свободу і яєчка, а ми з Тьомиком зберігаємо цілими сідниці. На превеликий жаль, мій притрушений на всю голову друзяка проігнорував цей елементарний і невигадливий план, з ляку проробивши в загорожі величезну дірку розміром 2.5 × 3 метри. Як наслідок, ситуація на полі сильно помінялась: між нами та алабаєм більше не було паркану . Про бойову нічию тепер не могло бути й мови…

Азіат нарешті стрепенувся, розпрямив груди і заревів. Ричав він достоту наче якийсь пришиблений ящер з давноминулої ери динозаврів. Пес одним махом підскочив до діри в загорожі, пригнув голову до землі, з шумом втягуючи незнайомі запахи ночі, після чого, голосно тупочучи, пірнув у отвір і кинувся навздогін за Тьомиком. Не знати чого я гайнув слідом за собакою.

Якийсь час ми так і бігли: попереду, верещачи і скавулячи від страху, Тьомик зі шматком бляшаного паркану над головою, за ним, з гарчанням і глухим гавкотом, злющий алабай, а слідом за алабаєм чесав я, спотикаючись, важко дихаючи і притискаючи до грудей масний кульок з оладками. Коли перший шок минув, в моїй макітрі зринула несподівана і доволі цікава думка, що якось це все неправильно — серед нашої трійці, по-моєму, я один займаюсь дурницями. Іншими словами, якого біса я жену назирці за алабаєм?! Відтак я спинився, кілька секунд віддихувався, намагаючись погамувати серце і привести в порядок переполохані думки, а тоді розвернувся і попер у протилежний бік, подумки молячись за упокій душі напарника. Артем з собацюрою тим часом зникли за рогом маєтку — алабай погнав хлопця навкруг будинку.

Я мчав на південний схід вузькою стежиною, стиснутою щільним плетивом невисоких гнучких деревець та кущів, якою ми з Тьомиком годину тому піднімались до особняка. Я сподівався чимскоріш дістатися до траси, а там десь поряд мала стояти наша вантажівка. Одначе вже зовсім скоро з жахом переконався, що фортуна остаточно відвернулася від мене. Поки я збігав найкоротшим шляхом до шосе, пекельний азіатський барбос гнав мого товариша іншою стежкою вздовж північної сторони маєтку, яка обкручувалась довкола помістя і… теж вела до магістралі. Безперечно, для того, щоб добігти до того місця, де путівець, що огинає котедж з північної сторони, впинається в основну дорогу, моєму напарнику потрібно було подолати відстань щонайменше втричі більшу, ніж мені. Інакше кажучи, за всіма законами фізики я мав би дістатися до перехрестя значно раніше за Тьомика і спокійно його проминути. Однак я не врахував того факту, що Артем біг не сам, а за підтримки нестямного і злющого собако-ведмедя, а ви ж самі чудово знаєте: людина без псини, яка наступає ззаду на п’яти, нізащо не зможе бігти так само швидко як та, що відчуває за спиною дихання великого і злого собаки. Причому чим більший собака, тим більшою буде різниця у швидкості. Поки я домчав до перехрестя, вся моя фора звелась нанівець…

Тьомик, вимахуючи руками і високо задираючи ноги, вискочив з кущів ліворуч і трохи позаду від мене, охлялий і обдертий, немов якийсь київський бездомний волоцюга з Центрального залізничного вокзалу. Таке враження, ніби мій друзяка скакав галопом уже другий день поспіль, а не кілька нещасних хвилин. Коли він порівнявся зі мною, я зауважив, що його обличчя, груди та руки рясно обліплені пошматованими листочками, колючками й гілочками, а ноги до колін вимазані коричневим брудом. А ще Артем був страшенно блідий на лиці і більше не кричав. Мабуть, зрозумів, що немудре горлання тільки відбирає снагу й спирає дух, а зайві сили нам сьогодні, що не кажіть, не завадять — ніч обіцяла бути довгою і веселою.