Максим Кідрук - Навіжені в Перу

Ніч, призначена для викрадення туркменського звіра, видалась темною та паркою. Опадів у Сечурі [20] Сечура — велика пустеля, котра займає все північно-західне узбережжя Перу, від еквадорського кордону до Ліми. не буває взагалі, у найбільш спекотну пору ніч не приносить з собою прохолоди, і піщаний ґрунт, ледь прикритий куцою зеленню оази, до світанку пашить задушливим жаром, неначе перед грозою.

Утім, спека виявилась далеко не найбільшою проблемою тієї недоброї ночі. Перед самим початком операції Тьомик напився. Як він сказав: «для підтримання бойового духу і уникнення неадекватних дій під час походу на ведмедя». Я спочатку розсердився, а потім уважно обстежив компаньйона і задав йому кілька навідних запитань, на основі яких вирішив, що підстав для скасування операції наразі немає. За півгодини до півночі, озброївшись шприцом, ліхтариком та оладками, ми вирушили на діло.

Як і планували, вантажівку залишили далеченько від заміських котеджів і пішки непомітно підбирались до маєтку. Перед самим парканом я спинився і ще раз оглянув напарника. Тьомик, витягнувши губи, наче Скрудж МакДак, схвильовано сопів і трохи кренився на лівий борт.

— Шо таке? — спитав він. — Якісь проблєми?

— Ти взагалі як? Готовий?

— Це ти у мене питаєш? Та я його щас порву! — розправив груди хлопець. — Цього твого а… а… алібабая!

— Тихо, Тьомо, цить! Ти розбудиш усе містечко, — шикав я.

— Я з-зав’яжу йому вуха б-бантиком над потилицею і заламаю лапи за шию!

— Спокійно, чувак, не буянь. Достатньо просто впорснути в нього вміст шприца. Ти зрозумів?

— Та з-зрозумів, — розмахував руками Артем. — Але якщо це не подіє, я задушу псявіру голими руками. Так і з-знай, Максе!

— І не забувай, чувак: що б не трапилось, не заступай на витолочений ґрунт! Ти повинен постійно мати під ногами травичку.

— Масяня, не дрейф, я все чудово пам’ятаю.

— О’кей. Тоді пішли…

Тьомик допоміг мені перелізти через огорожу, потім, крекчучи від натуги, перебрався сам. Хвилину ми стояли й не рухались, дослухаючись до гнітючої нічної тиші. Довколишня непроникна темрява не видавала жодних підозрілих звуків. Я засвітив лампу, і ми обережно рушили вперед.

Небавом тремтяча латка світла від потужного ліхтарика виповзла на втрамбований майданчик коло собачої буди. Ми завмерли, однак незабаром стало зрозуміло, що вовкодава на площадці немає. Попри це ми з Тьомиком завбачливо тримались на безпечній віддалі від смертельного кола. Ну, про всяк випадок. Як кажуть, від гріха подалі.

— Мабуть, спить у будці, — шепотом припустив я.

Я дуже переживав, що мій товариш сп’яну полізе до буди витягати азіата за ноги. Я навіть хотів щось белькнути, аби притримати напарника, одначе Артем несподівано і якось дуже неприємно смикнув мене за передпліччя, а тоді, занімівши, ткнув пальцем у пітьму ліворуч від себе. Я крутнув голову і похолов: у вогкій темноті прямо навпроти блідого, мов мармур, Тьомикового плеча палали два зловісні вогники. Очі. Чиїсь очі, чорт забирай! Рука з ліхтариком самовільно смикнулась, спрямувавши промінь вгору і ліворуч, і наші погляди вп’ялись у… грізну фігуру алабая. Ми стояли на траві , проте пес розглядав нас з відстані півметра . «Не прив’язаний!» — немов розкотистим ударом грому торохнуло мене по голові.

Напарник, певно, ще ні разу в житті не тверезів так швидко…

Події між тими моментами, коли ми побачили алабая і коли Тьомик дав дьору, втиснулися максимум у півтори секунди. Моє серце підскочило і стало. Ліхтарик випав з рук. Затим я інстинктивно втиснув у себе пакет з млинцями і зіщулився так сильно, що ледь не випустив у штани добрячу порцію адреналіну. Тьомик гепнувся навзнак у траву, наче мішок з половою. (В таких випадках, як правило, кажуть: підкосились коліна. Однак тієї миті у напарника вони не просто підкосились, його коліна повистрелювали, наче хтось з усієї сили пригостив його ззаду по литках бейсбольною биткою!) Щоправда, вже наступної миті мій товариш зіп’явся на ноги, а тоді… припустився кошмарної стратегічної помилки.

Якщо казати відверто, то я його цілком розумію. Коли виявилося, що алабай не прикутий ланцюгом до будки, мій бідолашний колега перепудився так, як ніколи до цього в житті. Я й сам був швидше мертвий, ніж живий від страху. Відтак замість того, щоб відступати достойно і злагоджено, як і було домовлено перед початком операції, Тьомик загорлав, немов на нього вилили баняк гарячої смоли, і помчав геть, не розбираючи дороги й напрямку. Нелюдський переляк додавав йому сил, всепоглинаючий жах перед собачим монстром з домішками ведмежої крові палав усередині нього, мов паливо у череві реактивника, підтримуючи стабільно високу швидкість.