Максим Кідрук - Навіжені в Перу

— «Алабай до нестями обожнює оладки. Він любить їх більше за найкривавіші бійки, за покусані людські литки, за відгризені собачі голови, більше навіть, ніж своє життя. Це проявляється вже на двадцятому-тридцятому дні життя. Малюк ще не більший за звичайнісіньку кішку, ще нічого не бачить напівсліпими оченятами, нічого не може їсти — тільки смокче мамину цицьку, але від запаху гарячої оладки збуджується і шаленіє; його починає трусити, наче в лихоманці, він спинається, похитуючись, на кволі лапки і суне на запах; заплітається, падає, розлючено пищить, але продовжує йти за оладками, забираючись далеко від мами. Зміцнівши, собача алабая буде стрибати, порикуючи від нетерпіння, коли повз нього проноситимуть тацю з пахучими оладками, і якщо він раптом не отримає жодного шматочка, то може страшенно образитися. Коли ви дасте цуцику оладку, він обережно візьме її в пащу, вдячно змахне куцим хвостиком й відразу піде на „місце“, де ляже, акуратно затисне паруючий млинець лапами і почне неквапливо смакувати. В цей час марно горлати про те, що вам потрібна його допомога, що хтось прокрався на подвір’я абощо. Повернувши до вас розумну мордочку, він ткнеться носом у свою дорогоцінну оладку і подивиться на вас, неначе промовляючи: „Хазяїне, ну невже ти не бачиш, я ж гамаю!“ Азіат не жаднюга, він ніколи не гарчить над мискою; з його пащі хазяїн може забрати і шматок м’яса, і чудесну мозкову кісточку, але… тільки не оладку!»

Я звів очі на напарника:

— Що скажеш?

— Я? — стрепенувся Тьомик.

— Ага! Хто ж іще? Я ж не з шафою розмовляю.

— Максе, що б ти не замислив, благаю тебе: отямся. Чувак, зваж усе ще раз і відмовся від цієї дурнуватої затії.

— Друже, невже ти боїшся? Будь же мужиком!

— Так, я боюсь! — запально викрикнув Артем. — Боюсь! Бо ця авантюра дійсно небезпечна. Ми не просто ризикуємо бути покусаними — ми ставимо під загрозу власні життя! І взагалі, я вирушав за тобою в Перу, щоб займатись фінансовими махінаціями, але аж ніяк не для того, щоб голими руками ловити якогось пекельного цербера.

— Чувак, та що ти верзеш? Яка небезпека? Яка загроза життю? Ніхто не збирається хапати ту звірюгу голими руками. Ти що думаєш, я оце дарма сьогодні весь ранок думи гадав? Я вже давно так сильно не розкидався мізками, друзяко, і в результаті вимудрував абсолютно безпечний і вивірений план. Я саме зараз міркую над тим, як його краще назвати… Можна, наприклад, операція «Млинець по-українськи». Як тобі?

— І… е-е-е… і хто з нас млинець? — збілів Тьомик.

— Та ніхто… — розгубився я, — то просто млинець… для алабая… А мо’, наректи наш задум «Несподівана вечеря вовкодава»? Круто, правда? Мені подобається!

Мій товариш аж позеленів.

— Чувак, іди до біса з такими назвами! Це наче заголовки вранішніх газет, щось на кшталт «Азіатський вовкодав ум’яв двох туристів на півночі Чіклайо»…

Я на хвильку спохмурнів, трохи роздратований таким запеклим відторгненням моїх чудових пропозицій. Мене злило Тьомикове неприйняття прекрасного.

— Ну, коли тобі не до вподоби, я величатиму свій план просто «Оладки». Задоволений?.. Так ось, задум простий. Ми готуємо в хостелі смачнючі млинці. Потому йдемо в аптеку і купляємо, по-перше, величезний шприц, найбільший, який тільки зможемо підібрати, ну, такий, щоб і коневі підійшов, а по-друге — сильнодіюче снодійне. Все це беремо з собою і вночі котимо до дачного містечка. Аби не лишати слідів, машину ставимо чим подалі на трасі і, крадучись у темряві, обережно наближаємося до маєтку. Далі все просто: хутко перелазимо через паркан, я відволікаю увагу алабая, згодовуючи йому оладки, а ти тим часом встромляєш голку йому в сраку і впорюєш звірюці повний вміст шприца. Звісно, мені ще треба обмізкувати всякі форс-мажори, однак загалом, гадаю, план безвідмовний. Навіть коли раптом щось піде не так, все, що треба буде зробити, — це просто відскочити на півметра назад, адже алабай на ланцюгу! Як тобі ідейка?

— Ой не знаю, Максе… А якщо оладки йому не засмакують?

— У найгіршому випадку ми завжди можемо дати драла через паркан, чувак!

Переконаний моєю демонстративною впевненістю, напарник поволі заспокоювався. Я зраділо гикнув, поплескав його по плечі і пафосно продекламував:

— Отже, врочисто оголошую початок операції по захопленню алабая під кодовою назвою «Оладки»! — після чого пірнув у Інтернет шукати рецепт найсмачніших млинців.

Навколо будки, точніше, навколо того місця, де ланцюг кріпився до забитого в землю кілка, простягалась рівна й витоптана ділянка. Вона була геть вільною від рослинності — за багато місяців алабай настільки втрамбував землю, гасаючи на прив’язі по відведеній йому території, що ґрунт став твердим, мов бетон. Площадка мала форму геометрично правильного круга з радіусом, рівним довжині ланцюга. Відразу за цим кругом, що нагадував сільський танцмайданчик в мініатюрі, починався газон з густою, але акуратно підстриженою травичкою. Трава розбігалася навкруги і підступала до стін будинку й гаража, вкриваючи більшу частину подвір’я. Завдяки цьому без особливих зусиль можна було визначити, куди собако-ведмідь дістає, а куди — ні. Якщо стоїш на траві — ти в безпеці, якщо ж ступив на сіру й гладку, мов свіжоукладений асфальт, землю — стережись, ти в зоні досяжності іклів білого монстра!