Максим Кідрук - Любов і піраньї

Я стрепенувся. Чари на якусь мить зникли. Вони навіть не розтанули, ні, їх зірвало дужим поривом штормового вітру, немов погано зарифлене вітрило на щоглі вітрильника. Зрідка у мене трапляються моменти просвітління. «Чорт, а й справді, — застигло у мене в голові, — я, наче вітер! Я — Вільний! Вільний, немов вітер у полі, немов птах у небесах».

Мені, знаєте, заімпонувало її порівняння. Я холодно всміхнувся.

— Твоя правда. Ти навіть не уявляєш, наскільки ти маєш рацію, — сказав їй. — Але ще більше ти, мабуть, не уявляєш, наскільки я щасливий з цього. Прощавай.

Маруська позеленіла.

— Іди в жопу, Кідрук!

Як бачите, попервах я відбувся «легким переляком», і все могло б закінчитися по-доброму, а не так, як воно закінчилось. Одначе тоді ви не прочитали б цієї книги…

Минуло довгих шість місяців. За цей час дещо змінилося у моєму житті.

Мені до чортиків набридло розмірене, передбачуване і до неможливого нудне життя у Швеції. Щодень більше аспірантура нагадувала застояне болото, котре невпинно тягло мене на дно, до спокійного, але безперспективного глевкого існування. Я проводив розрахунки, будував якісь графіки, писав абсолютно нікому не потрібні статті. Я не займався жодною корисною роботою, я лиш псував папір! І байдуже, що за це мені добре платили. Гірше всього — я мусив виконувати суворі правила, і далі бовтатись у багні, інакше система просто-на-просто відторгнула б мене, перетворивши на забутого суспільством невдаху. Незважаючи на це, я замислювався над тим, що не можу погодитися на те, щоб провести своє життя в тісній і темній шкаралупі якого-небудь задрипаного офісу чи університетської кафедри, замість ароматів тропічного лісу чи крижаного вітру мускулистих гір нюхати пригорілий пил із серверної, пластикове повітря з кондиціонерів і вихлопні гази своїх співкамерників.

Нещодавно я закінчив читати автобіографічну книгу Марка Твена «Roughing It» [8] [8] «Гартування» (англ.). В російському перекладі — «Налегке». (1871), де автор оповідає про ранні мандрівки тогочасним Диким Заходом. Твен цілих п’ять років тинявся преріями, займаючись, чим доведеться: розробляв родовища срібла, шукав золото, переганяв худобу, видавав газети, але переважно байдикував і тинявся без діла, споглядаючи життя нації. При цьому він не бідував, завжди знаходячи засоби для існування. Під час прочитання книги я не раз замислювався: чому півтора століття назад люди могли спокійно подорожувати, не задумуючись над тим, чим прогодуватися і де жити. Наскільки я знаю, відтоді населення нашої планети зросло приблизно у вісім разів. Водночас поява безлічі сучасних машин, апаратів та роботів підвищили продуктивність праці в сотні й навіть тисячі разів (у технологіях, пов’язаних з комп’ютерами та цифровою обробкою даних, взагалі йдеться про сотні тисяч та мільйони разів). Я ніяк не міг втямити, чому півтора століття тому людина могла насолоджуватися вільним життям, а нині, через сотню років бурхливого розвитку, тріумфу прогресу і наукової думки, ми часто опиняємось у тісному ярмі соціальних умовностей, яке мусимо тягти, не підіймаючи голови, до кінця своїх днів? Як так сталося, що технології, котрі мали принести нам свободу, перетворили нас на рабів? Я зовсім не закликаю громити машини, кутатись у звірячі шкури й повертатися до життя в печерах. Я лиш звертаю увагу на те, що причина, мабуть, криється в нас самих. Ми самі створили безглузду систему, по якій, переконуємо себе, в погоні за примарними ідеалами мусимо шкрябатися вгору. Може, варто зупинитись і просто спробувати жити?

Поки не пізно я вирішив все розпочати спочатку. Велика подорож до Південної Америки та на Рапа Нуї, здійснена влітку 2009-го, остаточно переконала мене, що я на правильному шляху.

А тепер, власне, повернімося до того, з чого почалася розповідь.

Отож, у серпні 2009-го я пришкандибав додому аж із острова Пасхи. На той момент до моїх активів додалося ще дві тисячі знімків з Перу, Еквадору та Чилі, татуювання з острова Пасхи і чотири нових модельки пасажирських літачків. У той же час, попри стрімкий крах наукової кар’єри, я заробляв достатньо, аби вдовольняти свої невеликі потреби. А найголовніше — я займався тим, чим хотів, і був абсолютно вільним. Я по-справжньому насолоджувався життям, я смакував ним, як ніколи раніше.

Ех… І треба ж було так усе зіпсувати?…

Не знаю, наскільки довго міг тривати цей безхмарний і благословенний фен-шуй, якби не мій дурнуватий потяг до оптимізації. Саме невдовзі після повернення з двомісячної подорожі настав той знаменний момент, коли я здуру надумав взятися за покращення свого життя. Чорт забирай, мені наче пелена на очі спустилась.