Максим Кідрук - Любов і піраньї

«Королева» обмежиться експресивним зауваженням: «Південний Полюс?! Ги-ги! Я ще не була в цьому клубі». Цікаво з нею не буде ніколи. Це виключено. «Королеви» призначені для іншого. Скажімо, з нею можна походити попід ручку по вулиці, демонструючи її всім зустрічним, наче пуделя на виставці. Або ж… ну, не важливо. Ви й самі все знаєте.

Дуже розумну дівчину спочатку вирахувати надто важко. Це найбільш небезпечний тип: з такими краще не зв’язуватися. Почувши історію про Руала Амундсена, вона підступно відповість так само, як і «королева»: «Південний Полюс?! Ги-ги!», хоча сама насправді може розказати вам не тільки про Руала Амундсена, а й про всіх його соратників і навіть про собак, які дійшли з ним до полюса. Про те, що вона дуже розумна, ви дізнаєтеся лиш через кілька років, погойдуючи на руках первенця-спиногриза і марно намагаючись розібратися, в якому місці свого життя припустилися фатальної помилки і повернули не туди.

У далекому царстві, у тридев’ятому королівстві, що зветься милозвучно, хоч і якось зовсім не по-нашому — Пантанал, жив собі молодий симпатяга-богатир на ім’я Фабіо.

З якого боку не поглянь був наш Фабіо славним хлопцем: кремезний, роботящий, з доброзичливим і незлостивим характером. І на лиці, слід сказати, видався хлоп нівроку: кучерявий, товстощокий і… е-е-ем… Тут я мав би написати «рум’яний», але який, в біса, рум’яний, коли наш герой, як і переважна більшість бразильців, був темний, наче той демон? Хай він навіть зарум’яниться до смерті, все одно на пиці нічого видно не буде. Скажемо так: Фабіо був кучерявим, товстощоким і… сильно засмаглим!

Фабіо жив на самоті на комфортабельній фазенді посеред свого королівства і заробляв на життя тим, що розводив велику рогату худобу. Словом, Фабіо був скотарем.

Увесь цей час наш бразильський герой жив на ветхій дерев’яній фазенді, в котрій зі зручностей були лиш дві електричні лампочки, що працювали від дизель-генератора, стіл та одна дерев’яна лавка.

Фабіо був хлопцем невибагливим і, взагалі кажучи, далеким від буржуйських умовностей, які, на його думку, тільки ускладнювали життя. Працюючи в поті чола, він забував про таку розкіш, як душ. А й справді, навіщо митися, коли невимовна краса навкруги? Тож Фабіо не обмивався по півроку, чекаючи початку злив. (Тим розумникам, які у даний момент іронізують, єхидно запитуючи, з якого дива наш славний бразильський фермер не мився у річках, котрих тьма-тьмуща у Пантаналі, можна скрутити файну тлусту дулю і тицьнути її під самого носа, прилучивши до неї щире побажання самому митися щоранку у водоймах, що аж кишать піраньями.) З настанням сезону дощів, коли працювати в Пантаналі більше не було можливості, Фабіо покидав свою гостинну фазенду і перебирався у квартиру в Куйябі, подалі від комарів та спустошливих паводків. І тоді вже банився та намивався донесхочу.

У Фабіо був друг на ім’я Айлтон. Айлтон був натуралістом, цебто вченим, який вивчав усяку пантанальську живність. Одного дня, сидячи біля вогнища й смакуючи смаженими курячими стегенцями, цих бравих бразильських парубків осінила геніальна ідея. Айлтон мав туристичну ліцензію, а Фабіо мав човна, фазенду та коней, і хлопці зметикнули, чому б їм не возити в Пантанал туристів? Сказано — зроблено. Вони заснували компанію, і посунули до них з-за океану різні екстремали, ласі до пригод та дикої екзотики.

Однак вередливі заморські шукачі пригод, яких одного за одним приводив на фазенду Айлтон, не розуміли скромної натури Фабіо. Вони безперестану скаржилися на те, що на фазенді нема де помитися.

У глибині душі Фабіо зневажав цих розніжених синків цивілізації, які не можуть витерпіти тиждень-два без душу та чистої білизни. Втім, це проблеми не вирішувало. І задумав тоді Фабіо одну цікаву штуку — побудувати на своїй фазенді плавальний басейн, де б усякі заїжджі америкоси і німчугани могли досхочу чиститись і полоскатись. То було вельми непросте рішення, адже до цього басейнів у Пантаналі не будували. Фабіо розумів, що ризикує, і через те дуже довго вагався. А проте, навіть знаючи, чим закінчилося інше капітальне пантанальське будівництво (мається на увазі Транспантанейра), бразилець вирішив дерзнути.

Для того, щоб створити плавальний басейн, потрібно мати три речі: воду, яму та власне чашу басейну (керамічну чи хоча б пластикову). На щастя, з водою у Пантаналі проблем нема. А от з ямою все виявилося зовсім непросто. Найближчий екскаватор знаходився за тридев’ять земель від володінь Фабіо. Бразилець підрахував. що йому б дешевше обійшлося запустити одну зі своїх корів у космос, аніж притягти цю велетенську гідравлічну машинерію в самісіньке серце Пантаналу. Через це молодому скотареві довелося копати яму власноруч…