Андрій Курков - Улюблена пісня космополіта

Обидва розсміялися.

Я удав, що не розумію англійської.

— Джиммі, ти коли-небудь бачив такий акт? — сміючись, викрикнув інший.

Бензин лився, але напір не був сильним, і доводилось терпляче чекати, поки всі шістдесят літрів заповнять бак. Доводилося слухати пражні дурнуваті дотепи, якими звеселяли одне одного ці двоє нероб.

— Томе, я присягаюся, що цей хлопець от-от кінчить! Диви, як він тримає пістолет! — знову волав бевзень на ім’я Джиммі.

— Та швидше бензин закінчиться, ніж він кінчить! У нього не машина, а бездонна бочка! — кривлявся тепер другий вояк. — Гей ти, кінчай! Годі! Витягуй цю штуку!

Останні слова були звернені саме до мене, та я продовжував грати іноземця. А бевзень на ім’я Джиммі реготав, верещав як порося, смикався і закидав від сміху голову.

Нарешті бак наповнився. Я вставив пістолет на місце і, сівши у машину, рвонув з цієї заправної станції так, що джип правими колесами занесло в пісок, і позаду мене заклубочилася хмара пилу.

У місто я влетів зі швидкістю шістдесят миль на годину і, повертаючи на іншу вулицю, мало не зніс ліхтарного стовпа. Різко з а гальмував, вийшов з машини й побачив широку подряпину на лівих задніх дверях. І з-під здертої блакитної фарби проступив захисний зелений колір. Думками я розумів, що цього разу все минулося щасливо, але руки тремтіли.

Заспокоївшись трохи, знову завів мотор і зі швидкістю пішохода доїхав до гаража.

Вийшов із джипа й думав піти нарешті пообідати, аж тут мене гукнув Георгій.

— Де ти їздиш?! — невдоволеним голосом питав він.

— Заправлявся! — відповів я, намагаючись бути якомога підлеглішим.

— Тебе генерал від ранку шукає! Терміново їдь до нього! Знаєш, куди?!

— Так точно, — відповів я.

— Давай! — викрикнув головний механік і поквапливою ходою рушив до свого офісу.

Робити було нічого. Я знову ходив під наказом. Накажуть стояти — стану, накажуть їхати — поїду.

Знову загарчав двигун джипа. Я відкинувся на спинку сидіння, міцно стиснувши руками кермо, наче від того щось залежало.

Повільно виїхав на вулицю Вацлава. Повільно проїхав повз кафе, в якому ніяк не міг пообідати, і повільно поїхав далі, на вулицю, котра вливалася в «неакуратну» алею.

А всередині знову щось клекотіло. І з ненавистю я думав про тих двох бовдурів на бензоколонці, і про «російську кімнату», яку Айвен облаштував у башточці будинку, який належав невідь-куди зниклому архітектору, і про вулицю Вацлава, яка увічнила «подвиг», що його Вацлав не здійснював. І я, здається, починав розуміти, що мене так бісить. Я прозрівав через цей біль, через безсоння і злість. Я відчував і бачив, як на моїх очах місто миру перетворюється у звичайне військове містечко, як воно наповнюється кольором хакі, як замість шуму прибою і крику чайок з усіх вулиць долинає гучний хор похідних черевиків.

Свіже повітря дихнуло в обличчя, коли я виїхав на алею, залишивши позаду міські квартали та вулички.

Суха земля, піщинки та камінчики сичали під шинами.

Я косив на правий ряд дерев, боячись пропустити початок стежки, що вела до генералової вілли.

Ні, не пропустив. Зупинився якраз біля витоку цієї стежки і, гримнувши дверцятами джипа, потупцяв нею, підганяючи себе подумки, повторюючи губами слова Георгія: «Тебе генерал від ранку шукає! Терміново їдь! Шукає від ранку!..»

Короткий погляд униз з обриву над морем — біля причалу вілли погойдується на хвилях одна яхточка. А де друга?! Знову Фелікс катається?! Бідний генерал. Фелікс знову буде стомлений, і доведеться генералові самому смажити яєчню на сніданок.

Сходинки, сходинки, сходинки… Відшліфовані, слизькі, згладжені тисячами і сотнями тисяч ніг. Скільки ж їм років, цим сходинкам? Де тут археологи? Де історики? Розкажіть мені!

А от і дивний чорний місток! Туп-туп-туп і ти на острові!

Точніше — я на острові.

Без стуку зайшов, піднявся сходами з червоного дерева.

(Зазвичай червоне дерево йде на меблі, а тут який шик — цілі сходи!)

Я вже піднявся на третій поверх і стояв на килимі, постеленому поверх каменю, коли дерево сходів рипнуло востаннє.

Спочатку визирнув на терасу, але там було порожньо.

Потім, почувши похмурий звук зрушених меблів, постукав у двері, що вели на кухню.

— Так! — гаркнув звідти знайомий голос.

Я зайшов.

Генерал справді намагався змінити інтер’єр — засовував для чогось у кут на вигляд важку кухонну тумбу.

— Я тебе від ранку шукаю! — роздратовано заговорив він, побачивши мене.