Андрій Курков - Улюблена пісня космополіта

«Бідний генерал», — подумав я, дивлячись у віконце навпроти. До віконця було метри два з половиною, і, природно, нічого, крім непевних обрисів дахів, стріл кипарисів і гори, що пнулася вгору, я побачити не міг. Та в цій картинці — а пейзаж за вікном дуже нагадував акварель у рамці під склом — світилася червона цятка. Вона була ледве помітна, та мені цього було досить, щоби знову згадати жах учорашнього вечора і подальшої після нього ночі. Я відсунув свій стілець убік, і вийшло, ніби я відсунувся від Айвена.

Він поглянув на мене здивовано.

— Спека… — промовив я.

— Так, — погодився Айвен і відпив ще чаю.

Я заспокоївся трохи. Віконце залишилося ліворуч від мене. Аж тут щось примусило мене примружитися і я знову відчув зростаюче всередині мене роздратування. Мені можуть не повірити, але я справді в цю мить зустрівся поглядом із фотопортретом колишнього власника будинку, що висів на стіні навпроти. І я не витримав його погляду, хоч і намагався.

— Найбільш мені не подобається, — казав Айвен, — те, що наступна патрульна рота прибуде сюди з Росії…

— Ти цьому не радий?! — не повертаючись до Айвена, запитав я. — Це ж твої земляки… Може, зустрінеш друзів…

— Коли навколо забагато росіян — я втрачаю себе, — сказав він. — Знаєш, чому мені в Африці подобалось?! Бо я один був білий, а весь загін — чорний. Нас розтасували як карти — кожному місцевому загону по одному воїнові-інтернаціоналісту. Уявляєш, ти один такий, а решта всі — інші і схожі один на одного… І тут ще нічого, терпимо: я один — росіянин, а решта — іноземці чи такі, як ти… А якщо сюди приїдуть ще сто росіян, — і Айвен затулив обличчя долонями.

— Нічого, — я спробував його розрадити. — Приїдуть і поїдуть через місяць.

— Ти нас не знаєш! — Айвен похитав головою. — Я ж теж приїхав тільки на місяць і не поїхав звідси… Ти б поїхав на свою батьківщину, знаючи, що там розруха, нудьга й іржаві трамваї, і лаються всі на кожному кроці?!

— Я не маю батьківщини, — нагадав я новому власнику дому.

— Значить, тобі легше, — прийшов до висновку Айвен.

Ось у цьому я погоджувався з ним.

Допивши чай, я вибачився і пояснив, що мене чекають у гаражі.

— Заходь, адресу тепер знаєш! — сказав на прощання Айвен.

Настрій його був похмурим, та, провівши мене до хвіртки у брамі, він усе-таки всміхнувся по-дружньому.

Розвернувши джип, я поїхав у гараж. Бензину було майже на нулі, і я вже уявляв собі як сам-один пхаю безпорадну машину по брукованій мостовій.

І раптом над містом знову залунало знайоме збіговисько звуків, іменоване маршовою піснею. І здалося мені, що долинає ця пісня звідкись зверху, з неба. Напевно, я чув відголос, що підхопив цю пісню і тепер бумерангом повертав її в місто.

Я повернув на вуличку, що вела до «обіднього» кафе, й побачив попереду крокуючу на місці роту.

Вони вже не співали. Вони дружньо марширували, всміхаючись і очікуючи своєї черги просочитися у вузькі двері, з яких вливалися у вуличне повітря солодко-пряні пахощі.

Я відчув дрож у колінах і ледве стримався, щоби не натиснути педаль газу і не в’їхати на всій швидкості в цю крокуючу голодну юрму.

І зрозумів, що сам я теж голодний. Голодний до злості. Це було зрозуміло, адже я не їв майже добу.

Зупинивши машину і зачекавши, поки всі вояки просочилися всередину, я й собі зайшов у кафе.

І побачив, що всі столики вже зайняті. І всі відвідувачі одягнуті у форму кольору хакі.

Я розгубився.

До мене підійшла молоденька офіціантка, вся в білому, як ангел.

— Зараз спецобслуговування, — сказала вона. — Приходьте через годину.

Я проковтнув цю новину майже спокійно. Коли тебе облили водою з ніг до голови, ще одне відро не робить різниці.

Я вийшов, сів у джип і, повернувши на вулицю Вацлава, в’їхав у двір гаража.

Мішок з листами відніс до офісу головного механіка. Поклав йому на стіл. Повернувся до машини. Георгія в гаражі не було, і я вирішив ризикнути й поїхати на східну трасу заправитися.

Розгорнув планшет і знайшов на карті бензоколонку. До неї було не більше чотирьох миль. Я завів мотор і виїхав на вулицю.

Уперше за останні три дні я відчув, що удача не покинула мене остаточно, коли я зупинив машину біля військової пересувної заправної станції і зрозумів, що саме в цю мить у циліндрах двигуна згоріла остання крапля бензину.

Я вийшов, узяв у руки заправний пістолет і встромив його в отвір бака.

— Гей, ти! Зараз же вийми! — Закричав мені по-англійськи один із двох солдатів, котрі чи то служили, чи то засмагали тут, просто на станції. — Це ж публічне місце!