Андрій Курков - Улюблена пісня космополіта

Я взяв із заднього сидіння посилки і зайшов у хвіртку.

Айвен відчинив двері й пропустив мене в дім.

— Зараз ліворуч! — казав він мені у спину.

Я зайшов у простору кімнату і зупинився.

— Поклади їх у кут і підемо бахнемо вина! — запропонував Айвен.

Я опустив посилки на підлогу.

— Хоча ти ж на службі, — раптом пригадав мій колишній сусід. — Ну давай вип’ємо чаю! Ходімо!

Ми піднялися на другий поверх, пройшли тісним — двом зустрічним не розійтися — коридором і знову подерлися угору вузькими гвинтовими сходами.

Мені вже здавалося, що ці гвинтові сходи ніколи не закінчаться. Навіть моя голова запаморочилася від спірального обертання.

— Ну ось! — вимовив раптом Айвен, котрий підіймався попереду мене. — Тепер можна й за стіл сісти.

Здолавши останні сходинки, я опинився в зовсім круглій кімнаті, посеред якої, як і має бути, стояв круглий стіл. На стіні, а в цій кімнаті завдяки відсутності кутів була лише одна стіна, висіло кілька фотографій чоловіка поважного віку з розкішними сивими вусами, ледь піднятим угору орлиним носом і само-впевненим поглядом.

— Сідай до столу, я зараз самовар поставлю! — сказав Айвен.

Я обернувся й побачив, що він справді ввімкнув електричний самовар.

— Тут у мене «російська кімната», — вів далі Айвен. — Вечорами я тут п’ю чай і слухаю радіо… Ти, до речі, якої національності?

Я понизав плечима, присідаючи до столу.

— Єврей?! — запитав Айвен.

Ніколи б не подумав, що знизування плечима може означати національність.

— Ні, — промовив я, вважаючи, що якщо я ще раз знизаю плечима, це може завести Айвена в цілковиту оману.

— Ну, а батьки в тебе хто?! — продовжував він, додаючи в самовар води з великого глека.

— Батько — поляк, мати — палестинка…

— А! — кивнув сам собі Айвен. — Значить, — напівслов’янин!

— Ні, — не погодився я, — радше на три чверті слов’янин…

— Чому?! — відверто здивувався інспектор з правил поведінки.

— Тому, що мій батько довго жив і помер у Сибіру, — відповів я.

— А-а, — знову кивнув Айвен, присідаючи на стілець поруч зі мною, — значить, ти маєш і російське коріння…

Я всміхнувся.

— У мене тут краснодарський чай, — похвалився Айвен. — Ти коли-небудь куштував?

— Ні, — зізнався я.

Айвен підвівся, підійшов до тумбочки, на якій стояв самовар, висунув верхню шухляду і витяг звідти квадратну пачечку чаю. Висипав, мабуть, півпачки у нікельований чайник для заварювання. Потім поставив на стіл цукорницю і дві великі чашки.

— Вже закипає! — промовив він заспокійливим тоном. — А звідси гарний вид на околиці. Поглянь!

Я підійшов до одного з чотирьох маленьких віконець цієї кімнати. І побачив поряд унизу край даху будинку і нижню частину авеню Цісаря та дахи будиночків, які спускалися до моря.

— Цей дім збудував собі один австрійський архітектор, — казав Айвен. — Думав зустріти тут старість… А в цій вежі він мав читальну кімнату. Шкода, що я не люблю читати, а то б теж сидів тут вечорами й читав що-небудь.

— Так ти вже тут господар?! — дійшло раптом до мене.

— Так! — спокійно відповів Айвен.

Закипів самовар, і новий господар цього дому поквапився до тумбочки.

Я відійшов до іншого вікна й побачив знайоме передгір’я, і кам’яний майданчик, з якого я дивився на… я відвів погляд від цього каменя і тепер роздивлявся смугу берега, яка відходила в далину, лінію, по якій проходив вододіл жовтого піску й синьої води. Звідси все виглядало казково. Ідилія без прикмет нинішнього часу. А там же далі, за лисим пагорбом, укритим вигорілою травою, стоять бараки військового містечка…

Ступивши крок назад, я звернув увагу на велику фотографію в позолоченій рамці. На пожовклому знімку стояла група молодих людей. Обличчя з минулого ніяково усміхалися. Зверху, над їхніми головами, акуратними графічними літерами було виведено «БАУХАУС».

— Ти не знаєш, що таке «БАУХАУС»? — запитав я, впізнавши в одному з молодих хлопців на старому знімку колишнього власника цього дому.

— Ні, — відповів Айвен. — Хаус — це по-англійськи «будинок». Напевно, якийсь дім… Чай налитий!

Я повернувся до столу.

— Тобі скільки цукру? — запитував Айвен.

— Я без.

Він гмукнув і висипав у свою чашку три чайні ложки іскристого піску.

— Я так стомився вчора… — зітхнув він, підносячи чашку до рота і хукаючи на гарячий чай. — Довелося всі правила переписувати…

— Навіщо?

— Вставляти всюди цю патрульну роту. тепер усюди: «це правило не стосується солдатів з патрульної роти та генерала Казмо». Генерал такий незадоволений… Виходить, що ці солдати важливіші за нього…