Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

Петро знизав плечима.

— То й що? — запитав він, випроставши спину й кинувши швидкий погляд на Галю, яка сиділа поруч. — Мені малечею снилося, що я вкупі з «бітлами» по-англійському співаю і теревеню з ними англійською. А в школі я німецьку вивчав... Це ж допіру сни.

— Сни, — погодився я.

— А мені теж сни російською у дитинстві снилися, — приєдналася до нашої розмови Гуля.

— Це тому, що у вас у Казахстані забагато москалів, — сказав Петро.

— Петю! — Галя з докором поглянула на свого чорновусого.

— Їх усюди забагато, — додав Петро. Певно, вирішив, що цим доповненням пом’якшить сенс сказаного.

Мене раптом почав розбирати сміх. Петро подивився на мене здивовано, а я вже на повну силу сміявся. Мені зовсім не до речі пригадався анекдот про те, як новий росіянин прийшов до старого єврея і сказав: «Татку, дайте грошей!»

— Ти чого це? — запитав мене по-російському Петро.

— Та нічого, — намагаючись стриматися, відповів я крізь сміх. — Анекдот пригадав...

— Який?

Миттю я подумав, що якщо розкажу йому саме той анекдот, який мені пригадався, то він подумає, що в мене дах поїхав.

— Грузинський гаїшник зупиняє у Тбілісі росіянина на «Жигулях», — почав я розповідати перший анекдот, який спав на гадку. — «Ви, — каже, — перевищили швидкість. Пишіть пояснювальну грузинською». «Грузинською? — дивується росіянин. — Я не вмію». А грузин стоїть, мовчить і чекає. Подумав росіянин і вклав у свої права п’ятдесят баксів. Простягнув права грузину. Той узяв, витягнув купюру, заховав до кишені й каже: «Ось бачиш, а гавариш, грузинської не знаєш! Половину пояснювальної уже написав!»

На моє здивування, анекдот не викликав у слухачів навіть усмішки. Петро дивився на мене вичікувально. У його погляді я помітив чи то жалощі, чи то хвилювання.

— Не люблю анекдотів про національності, — сказав він за декілька хвилин. І відразу перейшов на українську: — І взагалі, повернемося до Києва, тоді за оковитою і порегочемося. А поки що сміятися зарано...

Мені стало сумно. «Сміятися ніколи не зарано», — подумав я, не погоджуючись із Петром. Я ще міг би собі уявити ситуацію, коли сміятися вже запізно. Але навіть коли запізно сміятися — сміх може просто змінювати своє значення, перетворюючись зі сміху веселощів на сміх відчаю, на сміх божевільного.

Я позирнув у вікно і побачив, що між нами і морем раптом виникли дачні будиночки, сади, виноградні зелені дахи дворів. І все це було розфарбоване у таку яскраву зелень, що важко навіть було уявити, що наближається календарна осінь. Складно було уявити, що все це може пожовкнути, почервоніти чи взагалі залишитися без фарб, скинувши листя на землю.

Щось м’яке вдарило мене по обличчю і впало на стіл. Я відсахнувся від вікна. На столі лежав недостиглий плід інжиру. Ще кілька таких недостиглих плодів залетіло до нашого вікна.

— Хлопці бавляться, — сказав Петро, визираючи з вікна. Я теж визирнув і побачив позаду біля насипу замурзаних пацанів, які махали нам руками.

Гуля взяла зі столу інжирину і кинула собі до рота.

Інжирна атака повернула нам хороший настрій. Ми зібрали по купе інжирини, сполоснули їх у казанку, потім вихлюпнули воду у вікно.

— Малувато, — сказав Петро, роздивляючись викладені в два ряди на столі недостиглі плоди.

Потім узяв одну інжирину і теж кинув собі до рота. Смачно розжував її.

— Час кави випити, — промовив він гучним життєстверджуючим голосом і поглянув на Галю.

Минуло години зо три, і потяг знову зупинився. Визирнувши, ми побачили між собою і морем іще один товарняк. Але між нами і цим товарняком було метрів п’ятнадцять і рейки, рейки, рейки. Місце нагадувало товарну станцію.

Між нами та іншим товарняком пропахкав локомотив.

— Цікаво, де це ми?

Я знову визирнув у вікно і побачив дебелого залізничника, який рухався до нас від хвоста потяга. У руці чолов’яги був молоток із довгим держаком, яким він постукував по буксах.

— Яка це станція? — запитав я у нього, коли він наблизився до нашого вагона.

— Дербент-товарна, — відповів він, задерши голову й зацікавлено подивившись на мене.

Мене відразу ж відтіснив Петро.

— Агов, — гукнув він. — Тут крамниця поруч є?

— Є, за парканом, — відповів дагестанець.

— А скільки стоятимемо?

Дагестанець поглянув на свій годинник, подумав.

— Годину, напевно, — він підвів голову. — А що купити хочеш?

— Тютюн.

— Я тобі можу свій продати, — запропонував дагестанець. — Недорого. У себе на дачі вирощую...