Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

— Мусимо його здихатись, — задумливо промовив Петро. — Либонь, із тюрми втік, диви-но! — і він задер на смаглявому брудний синій светр, під яким синіли татуювання — церковні бані.

Татуювання на тілі смаглявого трошки мене заспокоїли. Яке діло може бути кримінальнику до нашого піску? Треба мати неабияку фантазію, щоб відповісти на це запитання. Я подумав, і раптом відповідь прийшла сама собою та зовсім з іншого боку: смаглявий, напевно, просто хотів нас пограбувати. Пронюхав або здогадався, що в нас є гроші. Бо ж він із порома за нами стежив. Хотів, певно, вночі, коли ми спатимемо... І тут я запитав у себе: чому мене заспокоює те, що пісок у цій історії ні до чого? Запитав — і не зміг відповісти. Щось було не так. Щось зі мною було не так. Чи удар головою об дерев’яну стіну вагона вибив із моїх думок логіку?

— Допоможи! — Петро торкнувся мого плеча, і я повернувся до реальності.

А реальність була такою: Петро вже взявся за зв’язані ноги смаглявого і показував мені очима, що треба підхопити кримінальника за руки.

Галя допомогла нам дотягнути його до дверцят, що вели через туалет у тамбур. Там ми перепочили і зробили ще ривок. Тепер смаглявий лежав у тамбурі перед відчиненими зовнішніми дверима. За дверима пропливав каспійський пейзаж, тільки тепер море відсунулося трошки далі, і між його синявою і нами знову рядами простиралися виноградники.

Я висунувся у дверний проріз і подивився вниз, на насип. Брудно-коричневі камінці були наче втоплені в застиглу ріку глини.

У тамбур вийшла Галя. У руках у неї був бинт.

— Ти що? — здивувався Петро. — А якщо мені чи йому, — він кивнув на мене, — бинт знадобиться?

Повагавшись, Галя все ж таки нахилилася до смаглявого і перемотала йому голову.

— Теж мені ко-мі-сар! — протягнув Петро, дивлячись на зв’язаного. Потім озирнувся на мене. — Скиньмо його під три чорти!

Підхопивши смаглявого в чотири руки під плечі, ми виштовхнули його з вагона. Він із тріском влетів у чагарник, який ріс між насипом і виноградниками.

Петро мовчки зачинив дверцята і зайшов до купе. Я зайшов слідом.

— Щось я зголодніла, — з обережною хитринкою в погляді промовила Гуля.

Петро стрепенувся, вискочив із купе і повернувся за хвилину з пакетом в руках. Це був продовольчий запас смаглявого. Напарник витягнув переламаний надвоє лаваш, висипав на стільницю консерви. Три банки горбуші, рибний фарш і банка «Каспійського оселедця». Я одразу взяв цю банку до рук, підніс до очей. «Рибзавод „Комунар“. Астрахань», — прочитав я і шпурнув її у квадрат віконниці.

— Що це тобі? — насторожено запитав у мене Петро. — Полеж, це все нерви! Ні, стривай! Галю, поглянь, що у нього з головою!

Галин медогляд закінчився і для мене бинтовою пов’язкою.

— Ще один ко-мі-сар! — усміхнувся Петро.

Я слухняно заліз на верхню полицю і заліг там, слухаючи, як Галя з Гулею неголосно балакають про вечерю.

Уночі потяг різко зупинився. Я спав на боці, відкинувши голову назад.

Стукіт коліс за стінами вагона змінився на ділові вигуки незнайомою мовою, гавкіт псів, гуркіт відкочених дверей товарних вагонів.

Я визирнув у наше незачинене вікно. Потяг стояв на освітленому подвійними ліхтарями майданчику. Крім ліхтарів, нас освічувала зчеплена вісімка прожекторів на високій щоглі, які зазвичай встановлюють на краю стадіону. Досить далеко від нас, біля перших двох вагонів з хвоста потяга, метушилися люди у військовій формі. Через яскравість освітлення мені нічого не було видно за межами майданчика: ні моря, ні виноградників. Ми наче потрапили в шлюз, з усіх боків замкнутий світлом.

Минуло не менше години, поки військові дісталися нашого вагона. До цього часу ми вже збагнули, що потяг стояв на кордоні — збоку від нашого вагона за двома рядами рейок на довгому щиті було написано: «Ласкаво просимо до Азербайджану». Я подумав, що доречніше було би написати на щиті: «Щасливої дороги!» Це побажання було універсальнішим і пасувало для гостей так само, як і для тих, хто вже погостював.

— Гей, виходьте! — гукнув до нас військовий, який підійшов до вагона. — Митниця!

Ми з Петром вийшли. Петро прихопив із собою документи на пісок.

Митник простягнув руку — і відразу ж отримав від Петра супровідні папери. Побіжно передивившись їх, він перевів питальний погляд на наші обличчя, помовчав. Потім підсміхнувся. Посмішка наче вивернула навиворіт вираз його обличчя. Одразу стало зрозуміло, що розмовляти з ним буде важко, бо до посмішки він мав значно привітніший вигляд.