Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

— Ні, дякую, — Петро заперечно хитнув головою. — Я краще до крамниці сходжу.

— Нащо ризикувати? — запитав дербентський залізничник.

— Чим ризикувати? — здивувався Петро.

— Розумієш, — співрозмовник скривив губи у невизначеній посмішці. — Ти — «ліцо слов’янської національності», а тут таких «ліц» уже нема. Виїхали. Розумієш? Подумають, що турист або дезертир із Чечні. Недобре буде!

Петро важко зітхнув.

— Ні, ти не думай, люди тут гарні, — знову заговорив дагестанець. — Це час зараз поганий. Приїжджай років за десять — почесним гостем будеш! Запитай, де живе Муса Гаджиєв, тобі кожен покаже. Приходь, живи, в морі купайся. Тільки потім, років за десять! Хочеш, я сам у крамницю сходжу, щоб ти не думав про мене погано?

Товстун майже запобігливо зазирав Петру в обличчя.

Петро ще раз важко зітхнув, узяв у Галі десять доларів і простягнув їх залізничнику.

— Не наші, — хитнув він головою, дивлячись на купюру. — Ну нічого, я тобі на свої куплю. Що, «Прима» підійде? Тут хороша, з Махачкали...

Петро кивнув.

Товстун пішов, попросив наглянути за молотком, який він лишив під вагоном. За двадцять хвилин від повернувся, простягнув Петру блок «Прими» — двадцять пачок, склеєних разом паперовою стрічечкою.

Потім простягнув йому назад десять доларів.

Спантеличений Петро поклав «Приму» на стіл і уже вслід залізничнику крикнув: «Дякую!»

Мене знову почав розбирати сміх, але цього разу я стримався. Я подивився на Гулю, і ми усміхнулися одне одному. Галя теж сиділа з усмішкою на обличчі. Тільки Петро, досі здивований подією, залишався серйозним. Він знайшов порожній целофановий пакет і почав висипати в нього тютюн із цигарок.

Потяг уже рушив, а він досі викручував із цигарок тютюн, хоча видно було, що справа ця йому набридла. Нарешті він чортихнувся, дістав люльку, набив її примівським тютюном, закурив і вийшов у тамбур. На столі лишилися три невипатрані пачки цигарок і на чверть заповнений пакет.

За кілька годин, коли сонце подовжило до межі тінь нашого вагона, потяг зачав поступово віддалятися від моря. Може, це море відходило кудись убік, а ми їхали прямо? Сидячи у вагоні, було складно це зрозуміти, але пейзаж за вікном змінювався, ставав менш романтичним.

Місце виноградників посіли нескінченні ряди гаражів, потім знову пішли дачі, тільки ці дачі виглядали біднішими, ніж оті, повз які ми проїжджали перед Дербентом.

Без поспіху повз наш вагон проїхало і місто, дивне місто хрущовських п’ятиповерхівок, приватних будинків і труб, прокладених просто по землі, в обхід дороги у повітрі на три-чотириметровій висоті й знову по землі. Неначе вся кишкова система міста, яка зазвичай сором'язливо ховається під землею і визирає звідти лише чавунними люками, тут виперла назовні й так і лишилася. Може, для зручності ремонтних служб, може, з якоїсь іншої причини. Труби різного діаметру, повторюючи єдиний контур, огинали на великій висоті й залізничне полотно. Я проводив їх здивованим поглядом: у загуслих сутінках вони робили місто схожим на якесь інопланетне поселення зі старої дитячої книжки.

Коли потяг уповільнив хід, я побачив двох пацанів, які сиділи біля багаття на залізничному насипу.

— Агов, — гукнув я. — Яке це місто?

— Махачкала! — крикнув у відповідь один із них, а інший помахав рукою.

Я теж махнув рукою і сів на своє місце, поруч із Гулею.

— Махачкала, — повторив я, зосереджуючи увагу на запаленому примусі.

Наближався час вечері. Петро відкупорював одну з банок трофейних консервів, Гуля перемішувала суп у казанку. В купе пахло баранячим лоєм.

«Коби ж тепер без зупинок до Ростова», — подумав я з надією.

Три години потому потяг різко загальмував у цілковитій темряві. Примус разом із казанком недоїденого супу злетів зі столу. Ми підхопилися. Петро чиркнув сірником і визирнув із вікна, наче цей сірник, що горів у його руці, міг щось освітлити. Гуля навпомацки знайшла на підлозі примус і казанок, підняла їх.

Ззовні долинув шум мотора.

Я теж виліз головою у вікно, посунувши Петра. Від хвоста потяга до нас наближалася машина, освітлюючи товарняк дальнім світлом. Вона їхала повільно, і ми, певно, дивилися на неї хвилини зо три, перш ніж Петро прошепотів: «Вантажівка!»

Я придивився уважніше й побачив, що на кузові машини стояли люди. Два промені кишенькових ліхтарів бігали товарними вагонами, повз які сунула ця вантажівка.

— Далі, далі! — вигукнув хтось.