Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

На свій великий подив на одному зі знімків я побачив Петра, який сидів у кав'ярні за столиком із двома незнайомцями. Ще більше я зачудувався, коли на іншій фотографії побачив себе у процесі спостереження за шаховою баталією в університетському сквері.

Я повернувся до Олексія Олексійовича. Обличчя моє, напевно, відображало крайній ступінь спантеличення.

— Пробачте, — сказав він. — Я тільки виконую доручення колег із Києва. Мене не цікавить, кого ви знаєте на цих знімках. Це так, для того, щоб освіжити вашу пам'ять. Я вам покажу зараз інші фотографії. Передивіться їх дуже уважно, поки я зроблю каву.

Олексій Олексійович витягнув із портфеля і залишив на столі ще один великий конверт, а тоді вийшов із кімнати.

Залишившись наодинці, я взяв конверт і пересів на диван. Там було зручніше.

У конверті було десятків зо два фотографій. Спочатку я проглянув їх побіжно: якісь гурти людей на вулиці, за святковим столом, на похороні.

«Фотознімки у шухляді мого столу набагато цікавіші за ці», — подумав я й заходився вже уважніше розглядати фотографії ще раз.

На першому знімку я нарахував двадцять два обличчя, і жодне з них мені не було знайоме. Моя цікавість згасала з кожною хвилиною. Мене привезли до цього санаторію тільки для того, щоб пояснити, що їм про мене все відомо, і показати якісь фото з десятками незнаних фізіономій.

Кілька наступних знімків тільки зміцнили моє розчарування, але потім прийшла черга похоронних фотографій. На першій із них мою увагу привернув худорлявий хлопчина, який ішов посередині процесії. Він озирався, наче його щойно гукнули. Обличчя його здалося мені віддалено знайомим. На іншій фотографії з того самого похорону я звернув увагу на двох дещо старших чоловіків. Пильно дивлячись на знімок, я намагався пригадати, де міг їх бачити.

До кімнати повернувся Олексій Олексійович. Він поставив на стіл тацю з кавником і двома маленькими філіжанками.

— Ну як? — запитав він.

Я невпевнено знизав плечима.

— Є кілька облич, але я не пригадую, де їх бачив.

— Кава готова, сідайте, разом поглянемо.

Він налив кави у філіжанки, і міцний кавовий аромат наповнив повітря кімнати.

— Колумбійська, — задоволеним голосом життєлюба промовив Олексій Олексійович. — Я вам цукру не запропонував. Принести?

— Ні, дякую.

— Ну, то кого ви там упізнали?

Я показав йому хлопчину і двох чоловіків. Він узяв ці дві фотографії, а я заходився вдивлятися в решту. Там знову промайнув худорлявий хлопець. А біля могили, вже затуленої вінками, ще одне обличчя привабило мою увагу. Це був військовий у формі майора. Вираз його обличчя мені здався дивним і водночас знайомим. Він наче дуже хотів усміхнутися і ледве стримувався. Його губи були напружені, а очі широко розплющені. Дивився він кудись убік від могили.

— Цей теж, — показав я на військового.

Олексій Олексійович замислився. Відсьорбнув із філіжанки кави.

— Знаєте, Миколо Івановичу, давайте разом пройдемось по вашій мандрівці.

— Від самого початку? — злякано запитав я.

— Та ні, я вам підкажу, з чого почати... Ми вже дещо знаємо. Почніть із Красноводська.

Я почав розповідати, на ходу пригадуючи якісь деталі.

— Люди, — перебив мене Олексій Олексійович. — Перераховуйте людей, яких там бачили, і дивіться на ці фотографії. Так буде легше.

Я розповів про казахів: і водіїв, і двох колег полковника Тараненка. Потім про пором «Нафтовик». Пригадавши пором, я раптом упізнав хлопця із похорону — це був той самий смаглявий слов'янин, який стежив за нами і з яким довелося з'ясовувати стосунки в потязі.

Я розповів Олексію Олексійовичу про смаглявого, про те, як він намагався позбутися нас і як ми його потім самого викинули.

— Ви його вбили? — спробував уточнити Олексій Олексійович.

— Не знаю, — зізнався я. — Він був контужений, без тями. Ми його так і зіштовхнули. Про нього потім запитували. Його прізвисько — Молдованин.

Олексій Олексійович був, здавалося, задоволений. Він обвів ручкою обличчя хлопця на фотографії, а на зворотному боці знімка щось написав.

Ми з ним балакали ще півгодини. Пригадав я і решту трійці — вони були з того ж ланцюжка подій. Двоє брали участь у вивантажені зброї та завантаженні до вагону наркотиків, а майор вивантажував наркотики в залізничному тупику біля Батайська.

— Ну, гаразд, — мовив наприкінці Олексій Олексійович. — Ми непогано посиділи. До речі, такий котедж коштує лише двадцять доларів на день. З харчуванням. Це відомчий санаторій... А ці хлоп’ята, — він кивнув на фотознімки, — наші колишні колеги. На заробітках...