Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

— Може, фотографували різні люди, — висловила припущення Гуля.

Я замислився. На фотографіях фігурували шестеро людей, включно зі зв'язаним. Але на одній окремій фотографії можна було побачити лише п'ятьох. На «могильному» знімку стояло четверо, а п'ятий мусив знімати. Отже, шостий справді був похований під піском з імпровізованим, майже блазнівським хрестом. Виходило, що знімки шхуни та човна з людьми, а потім тих п'ятьох, які зійшли на берег, були зроблені полоненим. Очевидячки, до того, як він потрапив у полон.

Я поділився своїми міркуваннями з Гулею.

— Отже, він стежив за ними? — сказала вона. — А навіщо?

Я знизав плечима.

— Колю, а давай розкладемо фото по черзі, як їх знімали.

Пропозиція Гулі мені сподобалася. Я дістав плівку, і ми вдвох, розтягнувши її перед запаленою настільною лампою, відшукували знімок, який відповідав кадру, й викладали його на столі рядком. Коли дійшли до двох останніх кадрів — перезирнулися. Замість портретів Гулі там була суцільна темрява.

— Нічого, ми з тобою у фотоательє сфотографуємось, — пообіцяв я.

Розкладені по порядку знімки підтвердили наші висновки. Людина з фотоапаратом чекала наближення шхуни, потім стежила за човном, у якому п'ятеро невідомих щось переправили на берег. Потім фотографа помітили, відібрали апарат, зв'язали і сфотографувались разом із ним. Тільки явно не «на згадку», інакше фотоапарат вони забрали б із собою.

— Дивно, що «Смена» лежала в наметі, — промовив я. — Я б на їхньому місці або забрав її з собою, або викинув у море...

— Пустеля — це те саме море, — сказала Гуля. — Усе, що б ти не кинув у пісок, за годину-дві буде вже під піском. Людей там нема, ніхто поруч не живе... Цікаво, вони ще живі?

Я придивився до облич людей на фотографіях. Їм було років по тридцять-сорок.

— Напевно, живі.

— Тоді треба знімки до міліції віддати.

— Ти що, — я повернувся до Гулі. — Що міліція з ними робитиме? Ми навіть не знаємо, де це відбулося! Ясно, що за кордоном. Навіть не у Росії. Кому зараз цікаво буде ритися у справах двадцятирічної давнини, та ще й в іншій країні?

Я поклав знімки назад до конверта і заховав назад до шухляди столу.

— Я тільки запропонувала, — вибачливим тоном сказала Гуля. — Може, в цього зв'язаного є родичі й вони не знають, що з ним трапилося...

— Може, — погодився я.

Розмова на цьому скінчилася, і ми спустилися донизу.

Пообідали зі старими. Картопля, салат, котлети. Компот на десерт. Я мав таке відчуття, ніби ми живемо тут уже кілька років, ніби ми кревні діти Ольги Миколаївни та Юрія Івановича. Що й далі, до самої смерті, ми будемо мешкати в цьому будинку, в Коломиї...

Я труснув головою. Подивився на заплакане дощиком вікно.

Юрій Іванович підвівся з-за столу, одягнув піджак.

— Піду на пошту, може, пенсію дають, — сказав він, виходячи до коридору.

Дощ, який знову взяв нас під домашній арешт, нагадав мені про Київ. Ми сиділи мовчки за столом утрьох зі старенькою.

— Може, курей завести? — задумливо запитала вона й сама ж знизала плечима.

У кожної людини дощ викликає свої думки й питання. Я подивився на Гулю.

— Ходімо погуляємо, — неголосно запропонувала вона. — Там, на вішалці, дві парасольки висять.

— Погуляйте, чого там, — Ольга Миколаївна повернулася до мене. — А я вдома посиджу. Посидіти — це теж не зле для здоров'я!

Коли ми повернулися з прогулянки, Юрій Іванович ошелешив нас новиною, яку він приніс із пошти. Минулої ночі був убитий фотограф, який працював у єдиному на всю Коломию фотоательє. Там його, вбитого, й знайшли зранку. А всі фотоапарати й обладнання вкрали.

Ця новина відібрала в мене мову. Вночі я обережно, щоб не розбудити Гулю, піднявся з ліжка і підійшов до вікна. Знову побачив машину, яка чергувала на вулиці. Пов'язувати регулярну присутність автомобіля перед будинком із убивством фотографа було б нелогічно. Просто час, видно, був такий. Час був наповнений напруженням і вбивствами.

За день поштар приніс мені виклик на телефонні переговори. Викликав Київ, тому настрій у мене відразу поліпшився. «Видно, Петя щось дізнався або полковник виконав свою обіцянку», — думав я дорогою на пошту.

Пошта містилася неподалік вокзалу. Вийшов я за півгодини до часу переговорів, указаного у виклику. Гуля лишилася вдома.

Я простував нашою вулицею по розбитій асфальтовій дорозі, обминаючи калюжі, які нагадували про дощі минулого тижня. Ці калюжі-довгожителі доводили імпотенцію осіннього сонця. «Вже й жовтень завітав», — пригадався мені рядок із Пушкіна. Колись цей рядок викликав у мене напад сміху, бо він був відповіддю на запитання-анекдот: «У якому місці „Євгенія Онєгіна“ Пушкін наводить згадку про Велику Жовтневу революцію?» Зараз, думаючи про жовтень, який завітав, я не відчував нічого, крім упертої прохолоди повітря, яка так само ігнорувала присутність сонця, як і калюжі на асфальті.