Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

— Хто ще знає про фотоапарат і про плівку?

— Фотограф із ательє, він її проявив.

Олег Борисович кивнув. Затягнувся. Повільно випустив із рота дим.

— А ваші друзі по пригодах? Цей Петро із УНСО? Його подруга?

— Ні, вони не знають.

Олег Борисович посміхнувся, від цієї посмішки наче додаткова вага щік лягла на подвійне підборіддя.

— Що ж ви друзям не розповіли про таку знахідку? — вів далі він.

Олексій Олексійович тим часом наповнив келишки із карафки і поклав собі до тарілки салату. Потім додав до салату два яйця з ікрою.

— Я гадав, що це просто фотоапарат, я ж не знав, що там...

— А звідки ви знали, що плівка сімдесят четвертого року?

— У наметі лежала газета «Вечірній Київ» за п'ятнадцяте квітня сімдесят четвертого року, от я і подумав, що чоловік купив її в дорогу, а потім просто не викинув...

— Газета у вас?

— Так.

— А намет?

— Я подарував його батькові своєї дружини.

— Веселенька історія, — хрипко протягнув Олег Борисович і взяв до рук келишок. — Ну що ж, пане Сотников, ви самі не знаєте, скільки заробили! Ваше здоров'я!

Ми почаркувалися, випили. Почали закусувати. Я розмастив на скибці хліба половинку яйця з маслом та ікрою.

«Що це я заробив? — думав я. — Цей Олег Борисович, вочевидь, важлива шишка. І якщо він прилетів із Києва тільки заради цієї зустрічі, то цінність моєї знахідки могла виявитися надто високою. А надто — це не завжди добре. Скажімо, людині, яка позичила в когось занадто багато грошей, дешевше вбити кредитора, ніж повертати ці гроші».

Я скосив очі на Олега Борисовича. Він помітив мій погляд. Припинив жувати. Загасив сигарету, яка ще лежала в попільниці й диміла.

— Фотоапарат покажіть! — сказав він.

Я дістав «Смену», простягнув йому.

Він зняв із неї чохол, уважно обдивився з усіх боків. Підніс об'єктив до очей. Потім відсунув тарілку, поклав фотоапарат на стіл, а з кишені дістав швейцарський кишеньковий ніж. Витягнувши з нього маленьку викрутку, він підчепив якийсь важілець біля об'єктива, і об'єктив із частиною передньої панелі відійшов від корпуса.

Усміхаючись, Олег Борисович показав нам фотоапарат, відкритий таким дивним чином.

— Тепер це майже антикваріат, — сумно промовив він. — Бачте, сюди вставлялася мікрокасета для паралельної або самостійної зйомки, — він показав маленьку нішу. — Хтось її витягнув... Хтось, хто знав, де шукати... Так, — Олег Борисович подивився на мене. Він хотів був щось сказати, але поява офіціанта з тацею зупинила його.

Офіціант поставив перед нами тарілки з відбивними і рисом. Побажав смачного і поважно попрямував геть, наче навмисно уповільнивши свої рухи.

— А цей... полковник Тараненко, він знає про фотоапарат? — запитав мій співрозмовник.

— Ні.

Олег Борисович задоволено гмикнув, узяв до рук ніж і виделку. Заходився коло м'яса.

«Запитати у нього про Київ чи не запитувати? — хаотично думав я. — Зачекати, доки він сам не скаже? Але він може і не сказати... Хто його знає?»

— У вас дружина не балакуча? — поцікавився, затримавши перед ротом кусник відбивної, Олег Борисович.

— Ні, вона казашка, — сказав я та одразу ж подумав, що, можливо, не всі казашки настільки небагатослівні, як Гуля.

— Казашка, — задумливо повторив Олег Борисович і поклав шматок м'яса до рота.

Він жував повільно й неуважливо, наче це було якоюсь сторонньою дією. Основна дія відбувалася в його голові — він думав.

Олексій Олексійович знову наповнив келишки.

— Як її звати? — запитав Олег Борисович.

— Гуля.

— За Гулю! — він підняв келишок.

Випили. Знову зависло над столом мовчання. Свинина була добре просмажена і щедро наперчена. Що нас точно поєднувало, то це радісне поїдання смачного м'яса.

Мені раптом спало на думку, що вони так мало говорять про полковника, навіть удають, що не знають його, бо він справді пов'язаний із якимось секретним відділом. Бо ж і про пісок вони жодного разу не згадали і мене не запитали. Я теж про нього не говорив. Навіть коли розповідав про дорогу від Красноводська до Батайська, я примудрився кілька разів згадати і про зброю в ящиках, і про наркотики. Але жодного слова про пісок.

Олег Борисович знову заліз рукою до внутрішньої кишені піджака. Витягнув звичайний конверт, простягнув мені.

— Це ваші квитки до Києва. На завтра, — сказав він. — Де плівка?

Я віддав йому коробочку з плівкою.

— Післязавтра зранку ви будете в Києві. Додому вам поки йти не раджу. Зупиніться у знайомих. Об одинадцятій потелефонуйте мені. Зустрінемося, тоді й розрахуємося за ваші знахідки.