Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

Я був щиро вражений. Видно, моє обличчя відобразило таку суміш почуттів, що Олег Борисович не зміг стримати посмішку. Йому, напевно, подобалося дивувати людей.

Я витягнув із конверта квитки, подивився на номер потяга, тип вагона. Два квитки СВ!

— Справжні! — сказав Олег Борисович.

Коли офіціант приніс рахунок, Олег Борисович і Олексій Олексійович кілька хвилин ввічливо сперечалися про те, хто розрахується за обід. Виграв, як я й очікував, Олег Борисович. Рахунок він також акуратно заховав до свого портмоне.

За дверима кафе на нас очікував сюрприз. Усі чотири колеса коричневої «шістки» були спущені. Олексій Олексійович виматюкався, поправив окуляри й роззирнувся. Олег Борисович важко зітхнув.

Олег Борисович підвіз мене на таксі до хвіртки. Я досі був у знервованому, трошки спантеличеному стані. На запитання Гулі: «Ну як?» — я показав їй квитки. Уперше на її обличчі я побачив одночасно і щасливий усміх, і сльози в очах.

— Треба купити валізи, — сказала вона. — Якось незручно з баулом...

Я кивнув.

Потяг запізнився до Києва на півгодини. Над вокзалом світило осіннє сонце. Перед вагоном скупчилися зустрічаючі та носильники. Один із носильників кинувся допомагати, побачивши, що я спускаюся на платформу з двома валізами у руках і рюкзаком на спині.

Сторгувавшись, ми завантажили речі на його візок і тепер ішли з Гулею за ним до зупинки таксі. Візок порипував.

Учорашній день, наповнений суєтою, ніби тривав досі. У рюкзаку лежав пиріг із капустою, спечений Ольгою Миколаївною нашвидкуруч. «Приїдете до Петра, а там порожньо, їсти катма...» — говорила вона, стоячи з пирогом у руках над нами, доки ми набивали речами придбані зранку валізи. Вона потім іще не раз приходила і весь час із чимось. Подарувала Гулі українську вишиванку. Потім принесла банку з варенням. Потім іще раз написала на папірці київські адресу й телефон Петра. «Це до іншої кишені покладіть, якщо одну адресу вкрадуть, за цією знайдете. Передасте йому вітання, нехай приїжджає!»

Таксист здер за п'ятихвилинну поїздку п'ять доларів, але в мене не було ані сил, ані бажання з ним сперечатися.

Петро і Галя зустріли нас привітно, наче родичів. Я на хвилину і сам раптом відчув між нами цю невидиму спорідненість.

Вони віддали нам свою спальню. Туди ми занесли речі, перевдягнулися.

Потім, залишивши Гулю в помешканні Петра, я вийшов на вулицю. Купив телефонну картку і подзвонив Олегу Борисовичу.

— Миколо Івановичу, з приїздом! — радісно промовив Олег Борисович. — Давайте о пів на першу біля могили патріарха, під дзвіницею Софійського собору.

— Гаразд.

— До зустрічі, — промовив Олег Борисович і поклав слухавку.

Я повернувся до Петра.

За вікном світило сонце. До зустрічі з Олегом Борисовичем залишалося сорок хвилин. Знову залишивши Гулю разом із Галею, — Петро вийшов кудись у своїх справах, — я поїхав на зустріч.

Олег Борисович під’їхав до могили патріарха на темно-синьому «БМВ». Не без складнощів він виліз із автомобіля, потім, нахилившись до відчинених дверцят, щось сказав шоферу і попрямував до мене.

На ньому був елегантний сірий костюм, який таємничим чином не те що приховував огрядну фігуру Олега Борисовича, а радше перебирав увагу на себе, на свій крій. У лівій руці чоловік ніс шкіряний дипломат.

— Ну, як доїхали? — запитав він, кивнувши на знак вітання.

— Добре, дякую.

— Ходімо, присядемо на сонечку, — він жестом показав на відчинені двері до монастиря-заповідника.

Ми всілися на вільній лавочці. Він поклав дипломат на коліна і схрестив руки на грудях.

Я озирнувся. На території заповідника кілька молодих мам катали візочки з дітьми. Через лавочку від нас сиділа парочка пенсіонерів. Біля входу до собору без діла стояв фотограф, обвішаний апаратурою. Поруч із ним на тринозі висів стенд зі зразками фотографій.

— У вас пакет чи сумка є? — запитав Олег Борисович, повернувшись до мене.

— Ні.

— Ні? — здивувався він. — А ви що, гроші в кишенях понесете? Хоча вам тут, звісно, недалеко.

— Гроші? — перепитав я.

— Ну так, я ж вам сказав іще в Коломиї.

Олег Борисович дивився на мене з посмішкою і, здавалося, отримував задоволення від моєї розгубленості.

— Скажіть, — знову заговорив він. — А крім намету, газети і фотоапарата ви там нічого не знаходили?

— Ні.

— Ну гаразд, тут, — він ляснув долонею по дипломату, що лежав на колінах, — десять тисяч доларів... П'ять тисяч за фотоапарат і плівку, три тисячі за те, що більше ніхто, крім вас і вашої дружини, не знатиме про цю плівку.